Розділ «Частина перша»

Дарина взяла Зорку за руку, потягла за собою.

— Зоренько, ходімо...

— Ходімо, — похмуро й покірно повторила Зорка, та очі її знову налилися слізьми. Вона затулила їх руками й сіла на землю.

— Ну, чого ти? Не плач, — Даринка схилилася до Зорки й стала її умовляти, наче маленьку. — Повернеться твій тато, війна ж не надовго... мій тато теж на війні, а я не плачу. Маря каже: не можна за живими плакати.

Зорка поглянула на Дарину, витерла пеленою сукні мокре обличчя.

— Краще б я з бабусею лишилась... І чому тільки тато мене в дитячий будинок віддав? — ковтаючи сльози, прошепотіла вона.

— Ну то й що? У дитячому будинку добре, дівчаток багато, весело...

— А ти давно тут?

— Не дуже давно, відколи маму бомбою вбило... Я вже спала. Раптом як завиє сирена, як завиє. Мама каже: «Швидше біжи в підвал, я тільки Олександри Іванівни Петрика заберу на чорних сходах, вона-бо в госпіталі чергує». Я побігла — і все... Нас тільки вранці відкопали.

Даринчин голос тепер звучав рівно, ніби вона промовляла звичні слова, за якими для неї уже не було болю. Тільки худі пальці перебирали поясок сукні, чимраз тугіше затягуючи вузол.

— А моя мама хірург у госпіталі, — голосно й швидко, мимохіть заглушаючи Даринчині слова, заторохтіла Зорка, пойнята раптовим страхом. — Закінчиться війна, й вона по мене приїде.

Даринка похнюпила голову.

— А моя мама балериною була.

— І тато приїде, і брат, і дядько Льоня, і бабуся...

— Ну і нехай, нехай...

Дарина схопилася, припала до сосни. Плечі її затремтіли.

Зорка вмовкла, розгублено дивилася на Дарину.

— Не плач, — сказала вона, мружачись від жалю, — до тебе теж тато приїде. Може, обидва разом приїдуть: до тебе і до мене! Ото буде здорово!

Дарина повернулася до Зорки, очі її заблищали.

— Атож! Здорово буде — до тебе й до мене водночас! — Вона труснула головою, відкидаючи коси за плечі.— А я до війни в балетній школі вчилася. Цілі чотири роки! Не віриш? Ось поглянь...