Розділ «Стівен Кінг, Річард Чізмар Пульт Ґвенді»

— Моя теорія полягає в тому, що хтось дражнив тебе через твою вагу, або через те, як ти виглядаєш, або і те, й інше, і ти вирішила показати їм. Близько? Може, не точно в яблучко, зате ж у мішень влучив?

Може, тому, що це незнайомець, їй напрочуд легко було розповісти йому те, у чому не зізнавалася ще жодному з батьків. Чи, може, це через його сині очі, допитливі й цікаві, але без злостивості в них — принаймні такої, яку можна помітити.

— Один хлопець у школі, Френкі Стоун, почав називати мене Ґуд’їр. Ну знаєте, як…

— Як дирижабль. Так, я знаю дирижаблі «Ґуд’їр».

— Ага. Френкі — смердючка.

Вона вже думає розповісти чоловіку про те, як Френкі набундючено походжає по майданчику, приказуючи: «Френкі Стоун — крутий пацан! Хуєм розбиває жбан!», але вирішує не робити цього.

— Інші хлопці також почали називати мене так, а потім і кілька дівчат підхопили. Не мої подруги, інші. Це було в шостому класі. Наступного місяця починається середня школа, і… ну…

— Ти вирішила, що не дозволиш цьому прізвиську переслідувати тебе там, — каже містер Річард Ферріс. — Розумію. А ще, між іншим, ти підростеш.

Він оглядає її згори донизу, але так, що їй від того геть не моторошно. Якось радше по-­науковому.

— Гадаю, ти вимахаєш десь до п’яти футів і десяти-одинадцяти дюймів,[7] поки виростеш. Будеш висока, як для дівчини.

— Уже почала, — каже Ґвенді, — але не хочу чекати до того часу.

— Усе майже так, як я й думав, — каже Ферріс. — Не чекай, не сцикай і не ний, бери й роби. Атакуй у лоб. Це варте захоплення. Саме тому я й хотів познайомитись.

— Було приємно побалакати з вами, містере Ферріс, але мушу йти.

— Ні. Тобі треба ще побути тут.

Він більше не всміхається. Його обличчя суворе, а сині очі ніби посіріли. Капелюх відкидає тонку смужку тіні на його чоло, ніби татуювання.

— У мене для тебе дещо є. Подарунок. Бо ти особлива.

— Я не беру нічого від незнайомців, — каже Ґвенді.

Зараз їй уже трошки лячно. Може, навіть більше, ніж трошки.

— Імена — це ще не знайомство, тут я з тобою згоден. Але ж ми не незнайомці: ти і я. Я знаю тебе і знаю, що річ, яка є в мене, була зроблена для когось такого, як ти. Для того, хто молодий і міцно стоїть на ногах. Я відчув тебе, Ґвенді, ще задовго до того, як побачив. І ось ти прийшла, — він тягнеться до краю лавки і плескає по ньому. — Ходи, сядь біля мене.

Ґвенді підходить до лавки, почуваючись, ніби дівчинка у сні.