Розділ без назви (1)

— І ми б тоді назад разом пішли.

— Я в цей дім не піду, — прошипів Лео, і на мить знову перетворився на Джо з порожнім і диким поглядом.

— Добре, — квапливо погодився Ларрі. — Іди просто додому. Я прийду перевірю, чи ти повернувся. І на проїзну не виходь.

— Добре, — і раптом Лео ледь чутно прошепотів: — А чому ти зі мною не підеш? Просто зараз? Разом би пішли. Ну, будь ласка, Ларрі! Добре?

— Господи, та, Лео, чого…

— Та нехай, — сказав Лео. І не встиг Ларрі бодай щось іще сказати, хлопчик уже швидко йшов геть. Ларрі провів його поглядом. Тоді розвернувся до Гарольда, стурбовано насупившись.

— Та все добре, — сказав Гарольд. — Діти — вони чудні.

— Ну, оцей точно чудний, але, гадаю, має право. Він багато пережив.

— Не сумніваюся! — відказав Гарольд, і лише на мить Ларрі відчув недовіру: швидке співчуття Гарольда до незнайомої дитини видалося йому таким ерзацом, як яєчний порошок.

— Ну то прошу до хати! — сказав він. — Знаєте, а ви, можна сказати, мій перший гість. Френні зі Стю кілька разів заходили, але хіба вони рахуються? — його вишкір став усмішкою, трохи печальною, і Ларрі раптом стало шкода цього хлопчика — адже Гарольд таки був ще хлопчик. Він самотній, і ось перед ним Ларрі, той самий старий Ларрі, від якого доброго слова не діждешся, і судить про нього, щойно вперше побачив. Це несправедливо. Час уже йому перестати отак по-свинськи не довіряти людям.

— Дуже приємно, — відказав він.

Вітальня була маленька, але затишна.

— Я тут меблів нових наставлю, як облаштуюся. Сучасних: хром, шкіра, — похвалився Гарольд. — Як у тій рекламі: «На фіг бюджет. У мене є “MasterCard”».

Ларрі від душі розреготався.

— У підвалі мають бути гарні келихи, зараз принесу. Цукерками я, певне, когось пригощу, з вашого дозволу — я зав’язав із солодким, хочу схуднути, — а от вино неодмінно треба покуштувати: зараз нагода особлива. Ви ж від самого Мейну їхали за нами, е-е, і орієнтувалися на мої — наші — написи. Це справді щось! Обов’язково розкажіть мені все. А поки сідайте-но в оце зелене крісло — найкраще з поганих.

Під час цього спічу в Ларрі виникла одна непевна думка: «А він і балакає як політик — швидко, гладенько, до ладу».

Гарольд пішов, і Ларрі вмостився в зеленому кріслі. Почув, як відчинилися двері, потім Гарольд важко потупав східцями вниз. Ні, таки не найкраща вітальня у світі, але з пухнастим килимом і хорошими сучасними меблями виглядатиме славно. Найкраще в ній — камін і димар, обкладені камінням. Гарна робота, зроблена старанною рукою. Тільки от один камінець наче відстає. Ларрі здалося, що камінь випав і його поставили на місце трохи недбало. Залишити це так — то все одно що не докласти деталь, збираючи пазл, чи криво повісити картину.

Він підвівся й вийняв камінь. Гарольд іще возився внизу. Ларрі хотів був покласти камінь на місце, та помітив у дірці книжку. Обкладинка в неї була трохи запорошена, але все одно на ній добре читалося золоте тиснення: «Головна книга».

Трохи соромлячись, наче нишпорив спеціально, він поклав камінь на місце, щойно почув тупіт Гарольда сходами вгору. Цього разу камінь ліг ідеально, і коли Гарольд увійшов у вітальню з великим келихом у кожній руці, Ларрі знову сидів у зеленому кріслі.

— Хвилинку мав прополоснути їх у раковині внизу, — пояснив Гарольд. — Запорошилися трохи.