Розділ без назви (1)

Лео пробурмотів щось, що Ларрі не почув.

— Гучніше! — роздратовано крикнув він. — Нащо тобі Бог голос дав?

Ледь чутно Лео промовив:

— Мабуть, я сходжу перевірю, чи повернулася мама Надін.

— Якого? Ми ж щойно сюди прийшли!

— Я хочу назад! — вигукнув Лео, підводячи очі від дороги. Сонце дуже виразно відбилося в його очах, і Ларрі подумав: «Боже мій, та що це? Він ледь не плаче!»

— Секундочку, — сказав він Гарольдові.

— Звичайно, — усміхнувся Гарольд. — Діти, бува, соромляться. Я теж такий був.

Ларрі підійшов до Лео й нахилився, щоб їхні очі були на одному рівні.

— Що таке, хлопче?

— Я просто додому хочу, — відповів Лео, не глянувши йому в очі. — Хочу до мами Надін.

— Ну ти… — Ларрі не знав, що сказати.

— Хочу назад піти, — Лео кинув короткий погляд на Ларрі, блиснувши очима повз нього — у бік Гарольда, який стояв позаду на своєму газоні. Потім хлопчик знову опустив очі. — Будь ласка…

— Тобі Гарольд не подобається?

— Не знаю… з ним усе нормально… я просто додому хочу.

Ларрі зітхнув.

— Дорогу сам знайдеш?

— Звісно.

— Добре. Але я був би радий, коли б ти пішов з нами, коли попив. Я так давно чекав зустрічі з Гарольдом. Ти ж знаєш, правда?

— Та-ак.