Розділ без назви (1)

— Так — усі мами і тати. Коли б ми всі надіслали іншим листівки зі співчуттями, то всі листівки б на це пішли. Так от, Ларрі виявився одним із щасливців. Він вибрався з міста з дамою на ім’я Рита, яка не була дуже готова до того, що сталося. І Ларрі, на жаль, теж не був готовий їй із тим допомогти.

— Ніхто готовий не був.

— Тільки дехто швидше пристосувався. Хай там як, а Ларрі з Ритою прямували до узбережжя штату Мейн. Вони дісталися до Вермонта, і тут дама отруїлася снодійним.

— О, Ларрі, як шкода.

— Ларрі це дуже тяжко пережив. Власне, він це сприйняв як мовби Божий присуд щодо сили свого характеру. Та й до того ж йому вже один-двоє тямущих людей казали, що його найнезнищенніша риса характеру — ясна смужка егоцентризму, що просвічується, як та флуоресцентна Мадонна на приладовій панелі «кадилака» 59-го року.

Френні трохи посовалася на бордюрі.

— Маю надію, я тебе не змусив занудьгувати, але це все стояло в мені вже довгий час, і таки це пов’язане з тією частиною історії, де з’явиться Гарольд. Окей?

— Окей.

— Дякую. У мене таке враження, що відколи ми зупинилися перед цією привітною бабусею сьогодні, я шукаю дружнього лиця, щоб поділитися з ним. Я гадав, це буде Гарольд. Хай там як, а Ларрі рушив далі в Мейн, бо більше не знав куди йти. Йому тоді почали снитися дуже кепські сни, але оскільки він був сам-один, то не знав, чи сниться те саме ще комусь. Він просто розцінив це як симптом наростання нервового зриву. Але врешті він дістався до маленького прибережного містечка Веллс, де зустрів жінку на ім’я Надін Кросс і хлопчика, якого, як оце виявилося, звати Лео Роквей.

— Веллс… — тихо здивувалася Френні.

— Ну от, і троє мандрівників щось ніби підкинули монетку, куди йти трасою US-1. Випала решка, і вони рушили на південь, а тоді потрапили…

— В Оґанквіт! — у захваті втрутилася Френні.

— Точно. І там на сараї з напису здоровими літерами я вперше дізнався про Гарольда Лодера і Френсіс Ґолдсміт.

— Гарольдів напис! О, Ларрі, йому буде так приємно!

— Ми поїхали за його вказівками до сараю коло Стовінгтона, а звідти — до Небраски, а на будинку матінки Ебіґейл прочитали про Боулдер. Дорогою людей зустрічали. Серед них була і Люсі Свонн, моя жінка. Я був би радий тебе з нею познайомити. Тобі вона, мабуть, сподобається… Ну а потім сталося таке, чого Ларрі не дуже хотілося. Його невеличка групка з чотирьох зросла до шести. Ті шестеро зустріли ще чотирьох у штаті Нью-Йорк, і вони теж приєдналися. Коли ми дісталися до Гарольдового напису у дворі матінки Ебіґейл, нас було вже шістнадцять, і, від’їжджаючи, ми підібрали ще трьох. Ларрі очолював весь цей веселий балаган. Ніяких виборів чи що не було. Просто так склалося. І йому насправді й не хотілося відповідальності. То був тягар. Він ночами через це не спав. Почав пити тамс і ролейдс[71]. Але просто чудасія, як голова сама себе обмежує. Я не міг скинути це з себе. То було питання самоповаги. І я — він — завжди боявся, що круто облажається, що встане як-небудь зранку — а хтось так помре вві сні, як тоді Рита у Вермонті, і всі стоятимуть і показуватимуть на нього пальцем: «Це ти винен! Ти нічого не придумав, як зарадити — і це сталося через тебе!» Про таке я просто й говорити не міг ні з ким, навіть із Суддею…

— А хто такий Суддя?

— Суддя Фарріс. Старий з Піорії. Мабуть, справді колись був суддею, років до п’ятдесяти; окружним чи що, але на пенсію вийшов задовго до грипу. А дід розумний. Дивиться на тебе — наче рентгеном просвічує. Хай там як, а Гарольд для мене важливий. І ставатиме дедалі важливішим, бо люди ще прибуватимуть. Прямо пропорційно до того, — він тихо захихотів. — Отой сарай… Офігіти! Останній рядок того напису, там, де твоє ім’я, так низько, що він, певне, по саму сраку висунувся, щоб його намалювати!

— Так. Я тоді спала. А то б зупинила.

— У мене на нього просто чуйка виробилася, — сказав Ларрі. — Я знайшов обгортку від «Пейдею» під стріхою того сараю в Оґанквіті, потім прочитав, що вирізано на балці…

— Що там було?