Розділ без назви (1)

Він ніяково подивився на неї, соромлячись того, наскільки швидко кінчив. Але вона тільки всміхалася до нього тими самими спокійними темними очима — всезнаючими очима дівчинки з вікторіанської картини. Дівчинки, яка забагато знає, можливо, про свого батька.

— Пробач… — пробурмотів він.

— Чому? За що? — вона не зводила з нього очей.

— Ти ж нічого особливого не відчула.

— Au contraire[102], я отримала велике задоволення. — Але він подумав, що вона має на увазі не те саме, що він. Не даючи йому над цим замислитися, Надін продовжила: — Ти молодий. Ми можемо робити це скільки завгодно разів. — Він мовчки глянув на неї, неспроможний говорити. — Тільки одну річ ти маєш знати, — вона обережно поклала долоню на його тіло. — Що ти мені казав про незайманість? Так от, я теж.

— Ти… — напевне, у нього був дуже смішний вираз обличчя, бо вона закинула голову і засміялася.

— Невже немає місця незайманості у твоїй філософії, Гораціо?

— Ні… так… але…

— Я незаймана. І буду такою. Бо дехто інший має… має позбавити мене цноти.

— Хто?

— Ти знаєш хто.

Він дивився на неї — раптом у нього все похололо. Її очі лишалися спокійними.

— Він?

Вона відвела погляд і кивнула.

— Але я можу багато чого тобі показати, — сказала вона, знову дивлячись на нього. — Можемо багато чого робити. Такого, про що ти ніколи… ні, беру свої слова назад. Мабуть, мріяв, але не мріяв, що таке буде насправді. Можемо гратися. Можемо упиватися цим. Купатися в цьому. Ми можемо… — вона змовкла, а потім подивилася на нього так хитро і чуттєво, що він знову відчув збудження. — Ми можемо все-все, крім отого одного. А то ж і не дуже важливо, правда?

У Гарольдовій голові закружляли картинки. Шовкові шарфи… чоботи… шкіра… латекс. Ох ти ж Боже мій. Школярські фантазії. Химерний сексуальний пасьянс.

Але ж це було щось таке як сон, правда? Фантазія, породжена фантазією, дитя темного сну. Він хотів робити все це, хотів її, але він бажав і більшого.

Питання було: яку ціну той за це заправить?

— Можеш казати мені все, що хочеш, — мовила Надін. — Я можу бути твоєю матір’ю, сестрою, повією, рабинею. Тільки скажи, Гарольде.

Якою луною розкотилося це в його душі! Як сп’янило!