Розділ без назви (1)

У повному запамороченні Гарольд відповів, невимушено-божевільно.

— Останні два, — і величезним зусиллям волі стримав підліткове гигикання.

— Ну то почнемо з чаю на двох, — сказала Надін і пішла до плити.

Гаряча кров кинулася в лице Гарольду, щойно вона відвернулася, — і лице в нього, напевне, почервоніло, як буряк. «Ото містер Сором’язливість знайшовся! — гарячково дорікнув він собі. — З невинного жарту отаке зробив — ну ти і йолоп, і, мабуть, дуже хорошу нагоду прохлопав. От молодець! Ото вже молодчина!»

Коли вона поставила на стіл два паруючі кухлі з чаєм, шалений рум’янець на обличчі Гарольда вже трохи минув і він себе опанував. Запаморочення різко перейшло у відчай, і він (не вперше) відчув, що його тіло й душу хоч-не-хоч носить здоровенними американськими гірками емоцій. Хоч як це неприємно, зійти з того атракціону ніякої змоги він не мав.

Якщо я їй узагалі цікавий, подумав Гарольд (Бог знає чому — понуро додав він про себе), то, звісно, демонстрацією свого студентського розуму й дотепності він цю цікавість швидко знищить. Ну, з ним таке бувало і раніше, і, напевне, він зможе жити з розумінням, що це сталося знову.

Вона подивилася на нього з-над своєї чашки тим самим відкритим поглядом, що просто вибивав землю з-під ніг, і знову всміхнулась, — і всі ті крихти самовладання, які намагався зібрати докупи Гарольд, миттєво зникли.

— Чи можу я чимось бути тобі корисним? — спитав він. Прозвучало це якось незграбно-двозначно, але ж він мав щось сказати: вона ж із певною метою прийшла сюди. Він відчув, як його власна захисна усмішка сповзає з губ.

— Так, — сказала вона і рішуче поставила чашку. — Звичайно, можеш. Можливо, ми зможемо бути одне одному корисними. Зможеш піти у вітальню?

— Звичайно, — його рука так тремтіла, коли він поставив чашку, а потім підняв, трохи чаю пролилося. І йдучи за нею до вітальні, помітив, наскільки рівно ті штани (які були не такі вже й широкі — пронеслося в нього в голові) облягали її сідниці. На жіночих штанях здебільшого буває помітна лінія білизни, він десь про це читав (можливо, в котромусь із журналів, які тримав у глибині шафи під коробками зі взуттям, і в тих журналах писалося, що коли жінка хоче справді рівної, без нічого зайвого, лінії, то їй слід одягти стрінги або взагалі не вдягати трусиків).

Він ковтнув, принаймні спробував. У його горлі стояв якийсь величезний клубок.

У вітальні було темно, трохи світла пробивалося крізь опущені жалюзі. Уже минуло пів на сьому, і надворі збиралося сутеніти.

Гарольд пішов до одного з вікон, щоб підняти жалюзі й додати світла, але вона поклала долоню йому на руку, зупиняючи. Він озирнувся до неї, в роті в нього пересохло.

— Ні. Хай будуть так. Так краще.

— Краще… — прохрипів Гарольд голосом, як у старого папуги.

— Бо тоді я можу зробити оце, — сказала вона і легким кроком опинилася в його обіймах.

Вона повністю, відверто пригорнулася до нього всім тілом — подібна річ сталася з ним уперше і вразила до глибини душі. Він відчував, як м’яко тулиться до нього окремо кожна її грудь крізь його білу бавовняну сорочку і її синю шовкову. Її живіт — міцний, але ніжний — не відсунувся, відчуваючи його збудження. Від неї солодко пахло — може, парфумами, а може, просто її власним запахом, подібним до таємниці, яка, раптово виказана, ошелешує слухача. Його руки знайшли її волосся і занурилися в нього.

Урешті — поцілунок. Але вона не відсахнулася. Її тіло ніжним вогнем горнулося до нього. Вона була, можливо, дюймів на три[100] нижча і дивилася на нього лице в лице. У Гарольда в голові пропливла туманна думка: от же яка іронія долі — мабуть, найцікавіша в його житті. Коли кохання — чи щось надзвичайно подібне — урешті знайшло його, то він немов проскочив між сторінок і опинився в любовній історії з глянцевого жіночого журналу. Такі історії, як він колись написав у листі (неопублікованому) до журналу «Редбук»[101], є одним із нечисленних переконливих аргументів на користь примусового запровадження євгеніки.

Але нині її обличчя було розвернуте до нього, губи вологі й ледь розтулені, очі ясні і майже… майже… як зорі. Єдиною деталлю, яка не вкладалась у формат журналу «Редбук», було те, наскільки сильно в нього стояв.

— Ходи, — сказала вона, — на диван.