Розділ «Чужинець на чужій землі»

— Я завжди користуюся «Мудрою дівчиною».

Картинка зблідла, і цілий оркестр взяв перші акорди «Нехай буде верховний спокій»[13]. Бен промовив:

— А ти користуєшся «Мудрою Дівчиною»?

— Не твоє діло! — Вона здавалася роздратованою. І додала: — Це шарлатанська панацея. У будь-якому разі — що змусило тебе думати, що мені це потрібно?

Кекстон не відповів, а на екрані з'явились батьківські риси містера Генерального Секретаря Дугласа.

— Друзі, — почав він, — громадяни Федерації! Сьогодні я маю унікальну честь та привілей. З часу тріумфального повернення «Чемпіона», нашого корабля-першопрохідця... — Він продовжив кількома тисячами гарно дібраних слів, щоб привітати жителів Землі з їхнім успішним контактом з іншою планетою, іншою цивілізованою расою. Він примудрився натякнути на те, що подвиг «Чемпіона» був особистим досягненням кожного жителя Федерації, і що всі вони могли б посприяти експедиції, якби не були зайняті іншою серйозною роботою, і що він, Секретар Дуглас, був обраний ними як звичайний інструмент для виконання їхньої волі. Лестощі ніколи не говорилися прямо — завжди приховано. У підтексті припускалося, що бути звичайною людиною означає бути рівним будь-кому, або й навіть кращим за більшість, і що старий добрий Джо Дуглас — втілення звичайної людини. Навіть його зім'ята краватка та розтріпане волосся було «просто людським».

Бен Кекстон хотів би дізнатися, хто написав промову. Можливо, Джим Сенфор — з усієї команди Дугласа саме він найкраще вмів добирати прикметники так, щоб полоскотати та втішити аудиторію; до того як піти у політику, він писав рекламні тексти й ніколи не відчував докорів сумління.

Так, оцей фрагмент про «руку, що гойдає колиску» був точно Джимовою роботою: він був з тих козлів, які могли звабити молоду дівчину цукеркою і вважати це дотепним.

— Вимкни! — різко сказала Джилл.

— Що? Помовч, гарненькі ніжки. Я мушу це послухати.

— ...тож, друзі, я маю честь представити вам нового громадянина Валентина Майкла Сміта, Людину з Марса! Майку, ми всі знаємо, що ти втомився і не дуже добре почуваєшся, але скажеш кілька слів своїм друзям? Вони всі хочуть тебе побачити.

На екрані стерео з'явилась крупним планом постать чоловіка в інвалідному візку. З одного боку біля нього крутився Дуглас — так, ніби був його улюбленим дядечком; з іншого боку крісла стояла медсестра — сувора, манірна та фотогенічна.

Джилл важко дихала. Бен люто прошепотів:

— Тихо! Я не хочу пропустити ані слова.

Інтерв'ю було недовгим. На спокійному дитячому обличчі чоловіка в кріслі з'явилася сором'язлива посмішка; він подивився у камеру і сказав:

— Привіт, люди. Вибачте, що сиджу. Я все ще заслабкий.

Здавалося, йому важко говорити, і медсестра зупинила його, щоб перевірити пульс.

У відповідь на запитання Дугласа він осипав компліментами капітана ван Тромпа та команду «Чемпіона», подякував усім за свій порятунок і сказав, що усі на Марсі надзвичайно схвильовані контактом із Землею і що він сподівається допомогти налагодити сильні та дружні стосунки між двома планетами. Медсестра знову його перебила, але Дуглас м'яко сказав:

— Майку, чи достатньо добре ти почуваєшся, щоб відповісти на ще одне запитання?

— Звісно, містере Дуглас, якщо знатиму відповідь.