Розділ «Чужинець на чужій землі»

— Тепер ось ця, — промовив він, — це єдина, яку мені подарував не Майк. Проте немає потреби говорити йому, чому вона у мене... Окрім очевидного факту, що це одна з найчарівніших композицій із коли-небудь задуманих та з гордістю виконаних оком та рукою людини.

— Вона така нормальна. Ось цю мені не потрібно пояснювати — це ж очевидно, що вона гарненька.

— Так. І це її виправдовує — так само як кошенят і метеликів. Та у ній закладено щось значно більше... І вона нагадує мені Майка. Вона не зовсім русалка (бачиш?), — але і не зовсім людина. Вона сидить на землі, яку обрала для того, щоб залишитися... І вона вічно пильно вдивляється в море, бо сумує за домом, — назавжди самотня, позбавлена того, що залишила у минулому. Ти знаєш її історію?

— Ганс Крістіан Андерсен.

— Так. Вона сидить біля затоки Кобенхавн — Копенгаген був його рідним містом. І вона — кожен, хто коли-небудь робив важкий вибір. Вона не шкодує про свій — проте повинна за нього розплачуватися; адже за кожен вибір потрібно платити. Її ціна — не тільки вічна туга за домом. Вона ніколи не стане людиною остаточно: коли вона користується своїми, такими коштовними, ногами, з кожним кроком вона наче ступає вістрям ножа. Бене, думаю, що Майк мусить вічно ходити по ножах, — проте не варто говорити йому, що я так сказав. Не думаю, що він знає цю історію... Чи, щонайменше, не думаю, що йому відомо, що я пов'язую його з нею.

— Я йому не скажу, — Бен глянув на копію скульптури. — Я б радше просто дивився на неї — і не думав про ножі.

— Вона — маленька крихітка, чи не так? Хотів би вмовити її лягти з тобою в ліжко? Вона, напевно, була б жвавою, як тюлень, і такою ж вертлявою.

— Оце тобі! Та ти порочний стариган, Джубале.

— Щороку стаю дедалі порочнішим... Не будемо дивитися на інші; три скульптури за годину — цього більш ніж достатньо. Зазвичай я дозволяю собі дивитися лише на одну за день.

— Згода. Таке відчуття, наче я хильнув три чарки на порожній шлунок. Джубале, чому такого немає там, де кожен може це побачити?

— Тому що світ втратив смак, а сучасне мистецтво завжди відображає дух часу. Основну частину своєї роботи Роден створив наприкінці XIX століття, а Ганс Крістіан Андерсен випередив його лише на кілька років. Роден помер на початку XX століття, до того часу, як світ почав скидати заборони... А разом з ними — і мистецтво.

Послідовники Родена помітили, які неймовірні речі він робив зі світлом та тінню, а також об'ємом композицій. Бачиш ти це чи ні, але вони надзвичайно інтенсивно копіювали їх. О, як же вони їх копіювали і поширювали його роботи! Але їм не вдалося побачити, що кожна велика робота майстра розповідає історію і таким чином відкриває людське серце. Замість цього вони заплутатися у «задумі» і почали зневажати будь-яку картину чи скульптуру, яка мала історію. Вони з погордою іменували такі твори «літературними» — і з часом всі дійшли до абстракцій, не опускаючись до того, щоб писати чи висікати будь-що, що було б схоже на людське слово.

Джубал знизав плечима:

— Абстрактний дизайн гарний — для шпалер чи лінолеуму. Але мистецтво — це процес пробудження співчуття та страху, і не абстрактних, а напрочуд людських. Те, що роблять сучасні митці з власним стилем, — щось на кшталт псевдоінтелектуальної мастурбації... Тоді як творче мистецтво більше схоже на статевий акт, у якому митець має зваблювати, кожного разу емоційно відплачувати своїй публіці. Ті, хто цього зробити не захоче, а, можливо, й не зможе, звичайно ж, втратять свою публіку. Якби вони не зверталися за безкінечними субсидіями, то вже давно померли б з голоду — чи були б змушені піти на роботу. Тому що звичайному хлопцеві не будуть добровільно платити за «мистецтво», яке нікого не зачепить, а якщо й плататимуть, ці гроші все одно з нього витрясуть — разом з податками, наприклад.

— Знаєш, Джубале, я давно хотів дізнатися, чому мені завжди було начхати на живопис чи скульптуру, але думав, що мені чогось не вистачає — ну, як відчуття кольорів сліпому.

— Потрібно навчитися дивитися на мистецтво, — так само, як та маєш знати французьку, щоб прочитати історію, надруковану цією мовою. Проте, узагальнюючи, слід сказати, що це митець повинен використовувати мову, яку можна зрозуміти, — а не ховатися за якимось особистим кодом, як Семюел Піпс[71] у своєму щоденнику. Більшість таких жартівників навіть не хочуть використовувати мову, яку ти і я знаємо — чи здатні вивчити... Вони б радше самовдоволено глузували з нас — тому що в нас «не вийшло» побачити, що ними керувало. Якщо насправді ними взагалі щось керувало: таємничість — звична втіха для невміння та незнання. Бене, чи назвав би ти мене митцем?

— Що? Ну, я ніколи про це не думав. Ти пишеш досить гарну критику.

— Дякую. «Митець» — це те слово, якого я уникаю з тих же причин, чому ненавиджу, коли мене називають «доктором». Проте я є митець — хоча й невидатний. Очевидно, що більшість моїх історій можна прочитати лише раз... І жодного разу — для зайнятих людей, які вже приблизно уявляють, що я маю сказати. Але я — відвертий митець, тому що пишу зі свідомим наміром дістатися до покупця. Дістатися та вплинути на нього — якщо це можливо — за допомогою співчуття та страху... А якщо ні, то хоча б відволікти його від нудної роботи сміхом чи незвичайною ідеєю. Проте я ніколи не намагаюся сховати це від нього в особистій мові, — так само як і не чекаю схвалення від інших письменників за «техніку» чи іншу маячню. Я хочу, щоб покупець мене хвалив готівкою — тому що я дістався до нього, і нічого іншого мені не потрібно. Підтримка мистецтва — лайно! Митець, якого підтримує держава — це невміла хвойда! Але не зважай — ти натрапив на одну з моїх слабкостей. Дозволь мені наповнити твій келих і розкажи, що тебе турбує.

— О, Джубале, я нещасливий.

— Хіба це новина?