Розділ «Чужинець на чужій землі»

— Хм! Дугласа. Чи, радше, одну з його маріонеток.

— Бене, ти впевнений? Подумай про теперішній склад Вищого Суду. Хіба опікуном не можуть призначити когось на ім'я Саввонавонг? Чи Наді? Чи Кі?

— Гм... Ти, ймовірно, можеш мати рацію.

— У такому разі хлопчина довго не проживе. Або він зможе прожити аж до глибокої старості у якійсь в'язниці для одного — з гарним садом, звідки втекти буде значно важче, ніж з лікарні Бетесди.

— Що ти плануєш робити?

— Сила, якою хлопець номінально володіє, надто небезпечна та об'ємна, щоб він зміг з нею впоратися. Тож ми відкинемо її.

— Як, в біса, ти дійшов до того, щоб відмовитися від таких грошей?

— Ти — ні. Ти не зможеш, бо для тебе це неможливо. Але акт відмови від цих коштів стане виявом його прихованої сили. Це не змінить рівновагу сил і найближчим часом не спровокує жодних спроб оглянути хлопця, щоб перевірити його правоздатність. Тож замість цього ми дозволимо тигру бігти з усіх сил — поки ми міцно триматимемося за його вуха. Бене, дозволь мені окреслити fait accompli[45], який я хотів повідомити Дугласу. Тоді ти докладеш усіх зусиль, щоб знайти у ньому недоліки. Не у законності, — тому що якщо юридичний персонал Дугласа писатиме двозначну маячню, я перевірю її на пастки: про це не хвилюйся. Ідея полягає в тому, щоб дати Дугласу план, у якому він не захоче ставити пастки, — тому що він йому сподобається. Я хочу, щоб ти обнюхав його на політичну здійсненність, дізнався, зможемо ми чи ні це здійснити. А зараз ось що ми збираємося робити...

Розділ 19

Марсіанська Дипломатична Делегація та Необмежене Внутрішнє Чесне Братство, організовані Джубалом Гаршоу, приземлилися на даху Виконавчого Палацу наступного ранку, близько десятої години. Майк Сміт, скромний претендент на марсіанський трон, не переймався метою поїздки: він просто з цілковито наївним захватом насолоджувався кожною хвилиною короткого перельоту в південному напрямку.

Переліт здійснювався на замовленому заздалегідь літальному швидкісному судні, і Майк сидів у башті, розташованій над водієм, разом із Джилл — з одного боку, та Дорказ — з іншого. Він із благоговійним подивом витріщався, коли дівчата показували йому видатні місця, — а вони безупинно про щось тріскотіли. У сидінні, розрахованому на двох людей, було доволі тісно, але Майк не заперечував, оскільки таким чином неодмінно теплішав градус зближення. Він сидів, обіймаючи обох дівчат, — дивився, слухав і намагався ґрокнути сказане, — і не був би щасливіший, навіть якби опинився в десяти футах під водою.

Насправді він вперше дивився на терранську цивілізацію. Він геть нічого не бачив, коли його перевозили з «Чемпіону» до палати К-12 у Центрі Бетесди; він і справді провів кілька хвилин у таксі десять днів тому, коли їхав з лікарні до квартири Бена, але і тоді він нічого з цього не ґрокнув. З того часу його світ обмежувався будинком та басейном — ну, ще сусіднім садом з його травою й деревами. Але він жодного разу не виходив за Джубалові ворота.

Проте зараз він був значно досвідченіший, аніж десять днів тому. Він зрозумів вікна; усвідомив, що бульбашки, які його оточували, були вікнами і призначалися для того, щоб крізь них дивитися; і що краєвиди, які він бачив, були й справді містами цих людей. Він зрозумів карти і за допомогою дівчат зумів з'ясувати, де вони перебували, на карті, розкладеній перед ними на столику. Звичайно ж, він завжди знав про карти; він просто донедавна не здогадувався, що людям теж щось про них відомо. Коли він вперше ґрокнув людську карту, це викликало сплеск радісного суму за домом. Звісно, вона була статична та мертва — якщо порівнювати її з картами його народу, — але це була карта. Майк не був схильний до несправедливих порівнянь — ні від природи, ні внаслідок виховання; навіть людські карти були, по суті, дуже марсіанськими — і вони йому сподобалися.

Зараз він оглядав місцевість масштабом майже у дві соті миль; більшість її територій було відведено під світові метрополіси, і він смакував, намагаючись ґрокнути, кожен її дюйм. Його лякав величезний розмір людських міст, а також їхня метушливість, яку можна було помітити навіть з повітря: це так відрізнялося від повільних рухів, від темпу монастирського саду тих міст, що належали його народу. Йому здавалося, що людські міста повинні були майже одразу виснажитися, — вони були так сильно засмічені досвідом живих, що лише найсильніші із Старійшин могли б витримати відвідини цих безлюдних вулиць і ґрокнути споглядання безкінечного шару подій та емоцій. Він сам бував у покинутих містах там, вдома — лише кілька неймовірних та жахливих разів; потім вчителі зупинили ці його спроби, тому що ґрокнули, що для такого досвіду він недостатньо сильний. Обережні питання до Джилл і Дорказ, відповіді на які він потім пов'язав з прочитаним, щоб якось допомогти своєму розуму, частково дозволили йому ґрокнути, що це місто було дуже молоде: його заснували лише трохи більше від двох земних століть тому. Оскільки земні одиниці вимірювання часу йому не подобались, він перетворював їх у марсіанські роки та марсіанські числа — три-повних-плюс-три-роки-очікування — 34 + 33 = 108 марсіанських років.

Жахливо і прекрасно! Що ж, ці люди повинні готуватися покинути це місце самостійно — до того як воно зруйнується під тиском їх переживань і емоцій та стане нічим. Хоча за віком це місто залишалося яйцем.

Майк з нетерпінням чекав повернення у Вашингтон через століття чи два — щоб пройтися його безлюдними вулицями і спробувати ґрокнути, наблизитися до його безкінечного болю та краси, ґрокати спрагло, аж доки не став би Вашингтоном і місто не стало б ним — якщо тоді він буде достатньо сильним для цього. Потім він м'яко відкинув цю думку, оскільки знав, що мусить ще рости й рости до того, як зможе плекати й шанувати величезне страждання цього міста.

Водій швидкісного судна повернув на схід через тимчасову зміну розкладу руху транспорту (спричинену, — хоча Майк цього не знав — його присутністю), і тоді Майк вперше побачив море.

Джилл показала його йому і сказала, що то була вода, а Дорказ додала, що то був Атлантичний океан, і провела берегову лінію на карті. Майк не був неосвіченим; він знав, ще відколи був пташеням, що наступна планета, ближчало Сонця, була майже повністю вкрита водою життя, і пізніше зрозумів, що люди дуже недбало приймають це щедре багатство. Він навіть врешті-решт самостійно подолав значно важчу для ґрокання перешкоду: марсіанську віру в те, що водна церемонія не вимагає води, що вода — це лише, по суті, символ — красивий, проте необов'язковий.

Але, як і безліч людей, незайманих конкретним власним людським досвідом, Майк відкрив для себе, що знати щось у теорії — не те ж саме, що відчути його фізичну реальність; вигляд Атлантичного океану наповнив його такого благоговіння, що Джилл струснула його і різко сказала:

— Припини, Майку! Ти не посмієш!