Барва чарів

Не перебираючи дорогою, без харчів, без коня. Але доки ноги цілі, можна було бігти. Папороть та ожина хльоскали його, але він зовсім не відчував цього.

Коли відстань між ним і драконом сягнула близько милі, Буйвітер зупинився та звалився на дерево. А воно раптом заговорило до нього.

— Агов, — обізвалося дерево.

Зі жахом від того, що зараз побачить, Буйвітер повів очима вгору. Він намагався зупинитися на спогляданні кори й листя, але цікавість перемогла. У підсумку він зупинився на чорному мечі, що стирчав прямо з гілляки над головою Буйвітра.

— Не стовбич там, — сказав меч (таким голосом, наче вели пальцем по вінцю великого порожнього келиха для вина). — Витягни мене.

— Що? — перепитав Буйвітер, досі важко дихаючи.

— Витягни мене, — повторив Крінґ. — Або мені світить провести наступний мільйон років у покладах вугілля. Я вже розказував про час, коли мене викинули в озеро…

— Що сталося з рештою? — спитав Буйвітер, досі судомно чіпляючись за дерево.

— О, та їх дракони схопили. І коней. І той ящик. Мене також, але Грун випустив мене з рук. Пощастило тобі.

— Ну… — почав було Буйвітер, але Крінґ не звернув на нього увагу.

— Гадаю, тобі не терпиться врятувати їх, — додав він.

— Ну, так…

— Якщо ти мене витягнеш, то одразу й вирушимо.

Буйвітер скоса глянув на меч. До цього часу думка про рятувальну спробу була десь так далеко у глибині його свідомості, що якщо деякі провідні гіпотези про природу та форму багатовимірної пластовості всесвіту правдиві, то вона лежала просто на поверхні; але чарівний меч був цінною річчю…

І то була би довга дорога додому, хоч де б це було…

Чарівник видряпався на дерево та поволеньки посунувся гілкою. Крінґ доволі глибоко застряг у дереві. Буйвітер схопився за руків’я й потягнув так, що аж в очах засвітилося.

— Спробуй ще раз, — підбадьорив меч.

Буйвітер застогнав і заскреготав зубами.

— Могло би бути й гірше, — сказав Крінґ. — Могло бути ковадло.

— Авжеж, — прошипів чарівник, переймаючись майбутнім свого паху.