Барва чарів

Він розправляє крила й шугає вниз.

— Вони наздоганяють! — заволав Буйвітер. Він ще нижче пригнувся до шиї коня й застогнав. Двоквіт намагався не відставати і водночас вертів головою за летючими чудовиськами.

— Ти не розумієш! — відповів турист, перекрикуючи неймовірний шум крил. — Усе своє життя я мріяв побачити драконів!

— Зісередини? — вигукнув Буйвітер. — Стули пельку й тікай!

Він шмагнув коня віжками й утупився в ліс попереду, намагаючись силою волі притягнути його ближче. Під тими деревами вони б були в безпеці. Крізь них жоден дракон не пролетить… Буйвітер почув лопотіння крил, а тоді навколо нього зімкнулися тіні. Він інстинктивно крутнувся в сідлі й відчув пекучий, дикий біль, бо щось гостре дряпонуло його по плечах.

Позад нього закричав Грун, але звучало це більш як крик люті, аніж болю. Варвар скочив у верес і витягнув чорного меча Крінґа. Він почав розмахувати ним, щойно дракон розвернувся для наступного низького прольоту.

— Я не потерплю цього від жодної сучої ящірки! — заревів він.

Буйвітер нахилився і схопив поводи Двоквіта.

— Гайда, — прошипів чарівник.

— Але ж… дракони… — промовив Двоквіт, як зачарований.

— Та грець із тими… — почав чарівник і завмер.

Ще один дракон відділився від цяток, що кружляли над головами, і попрямував у напрямку до них. Буйвітер відпустив Двоквітового коня, міцно вилаявся й погнав свого скакуна до дерев, сам. Він не обернувся на раптову колотнечу позаду нього, а коли над ним промайнула тінь, просто щось тихо пробурмотів та ще глибше зарився в конячу гриву.

А далі замість пекучого пронизливого болю, якого чарівник очікував, дістав низку дошкульних ударів, оскільки його нажаханий кінь залетів під покрив лісу. Буйвітер намагався втриматись, але чергова низька гілка, міцніша за інші, вибила його зі сідла. Останнє, що він чув, перш ніж зімкнулися голубі вогні непритомності, був пронизливий крик розчарування рептилії та мотлошення кігтями верховіття дерев.

Коли чарівник отямився, дракон дивився на нього; принаймні дивився в його напрямку. Буйвітер застогнав і спробував лопатками вкопатися в мох, та аж охнув, коли його раптово пронизав біль.

Крізь пелену болю і страху він знову глянув на дракона.

Звірюка висіла на гілляці великого всохлого дуба за кількасот стіп від нього. Її бронзово-золотисті крила щільно облягали навколо тіла, але подовгувата коняча голова на дивовижно чіпкій шиї вертілась на всі боки. Вона уважно оглядала ліс.

До всього, дракон був напівпрозорий. Хоч сонце відблискувало від його луски, Буйвітер міг чітко прогледіти обриси гілок за ним. На одній із них сидів чоловік, карликовий проти тієї тварюки. Він був голий, якщо не враховувати високі чоботи, невелику шкіряну сумку на паху та гребенястого шолома. Чоловік ліниво помахував із боку в бік коротким мечем і поглядав по кронах дерев так, ніби виконував занудне й безглузде завдання.

По нозі чарівника заповзято почала видряпуватись якась кузька.

Буйвітер міркував, чи сильно може нашкодити напівпрозорий дракон. Може, він вб’є його лише наполовину? Чарівник вирішив, що не варто залишатись і це з’ясовувати.

Рухаючись за допомогою п’ят, кінчиків пальців і плечових м’язів, Буйвітер відповзав, аж доки листя не сховало дуб та тих, хто його займав. Далі він схопився на ноги й чкурнув поміж дерев.