Барва чарів

— Мабуть, можна було б винайти якийсь... навіть не знаю... щось таке, аби захищало від холоду, — задумано мовив коротун. — Якийсь корабель, у якому можна було би попливти за Край кудись до далеких світів. От цікаво...

— Навіть не думай про це! — простогнав Буйвітер. — Не говори такого. Чув?

— У Крулі всі про це говорять, — втрутився Тетіс. — Хто ще з язиком, звісно, — додав він.

— Ти не спиш?

Двоквіт хропів далі. Буйвітер злісно штурхнув його в ребра.

— Кажу, ти не спиш? — прогарчав він.

— Нхрлн...

— Нам треба вшиватися звідси, доки не прибув той рятівний флот!

Каламутне світанкове світло просочилося крізь єдине вікно хатини, воно вистрибувало гірками виловлених із води ящиків та клунків, що були прив’язані ззовні. Двоквіт знову буркнув і спробував заритися в купу хутра й покривал, котрі їм дав Тетіс.

— Дивись, тут безліч різної зброї та всякої всячини, — сказав Буйвітер. — Він кудись вийшов. Коли повернеться, ми можемо накинутися на нього і… і… ну, там щось придумаємо. Як тобі таке?

— Не схоже на вельми добрий задум, — мовив Двоквіт. — У будь-якому разі це трішки неввічливо, хіба ні?

— Що вдієш, — кинув Буйвітер. — Цей світ жорстокий.

Він перерив купи побіля стін і знайшов важкий ятаган із хвилеподібним лезом, котрий, мабуть, був гордістю й утіхою якогось пірата. Схоже, це була та зброя, яка завдавала пошкоджень не лише завдяки своїй гостроті, а й вазі. Він незграбно здійняв її.

— Хіба він лишив би тут таку річ, якби вона могла йому нашкодити? — уголос подумав Двоквіт.

Буйвітер його проіґнорував і зайняв позицію за дверима. Коли за якихось десять хвилин вони відчинились, він без вагань, махнув клинком у отвір на тій висоті, де, за його уявленням, мала бути голова троля. Воно безперешкодно пролетіло повітрям і вдарило одвірок так, що чарівник втратив рівновагу й упав на підлогу.

Над ним почулося зітхання. Він поглянув угору на обличчя Тетіса, котре сумно похитувалося з боку в бік.

— Воно б мені не нашкодило, — сказав троль, — та проте, мені боляче. Вельми боляче.

Він простягнув руку над чарівником і висмикнув меча з деревини. Без очевидного зусилля зігнув його колом і пожбурив геть. Той пострибав-покотився по скелі, доки не вдарився до каменя і скочив, усе ще обертаючись, у срібну дугу, котра закінчувалась у туманах, що формувалися навколо Закрайспаду.

— Дуже-дуже боляче, — закінчив троль. Він нахилився за двері й кинув Двоквіту лантуха.

— Це туша оленя, саме така, як вам, людям, подобається, а також кілька омарів і морський лосось. Межтин забезпечує, — недбало мовив він.