Тонда, здається, не дуже охоче розмовляв із Крабатом. Спершись спиною об хреста, він сидів прямо й нерухомо, спрямувавши погляд у далину, за село, у поле, залите місячним сяйвом. Відтоді Тонда не сказав ні слова.
Крабат стиха окликнув його, але той не озвався. Минув якийсь час, і хлопець почав хвилюватися. Колись він чув, що є люди, які вміють «випурхувати» з себе, мов метелик із кокона, залишаючи тілесну оболонку. Невидимі, вони блукають таємними стежками, щоби досягти якихось своїх таємних цілей. А що коли й Тонда «випурхнув» із себе? Ось він наче сидить біля вогню, а насправді блукає десь далеко… «Намагатимуся не заснути», — вирішує він.
Крабат постійно міняв положення: то спирався на лівий лікоть, то на правий, а водночас пильнував вогню, ламав галузки і складав на рівні купки. Так минала година за годиною. Зірки поволі рухалися небом, тіні від дерев переміщалися, довшали під місяцем.
Схоже, що життя знову повернулося до Тонди. Він глибоко зітхнув, нахилився до Крабата.
— Дзвони дзвонять! Чуєш?
Від четверга дзвони мовчали, і ось тепер, у Великодню ніч, вони на всіх дзвіницях воднораз голосно задзвонили і заповнили своїм величним гулом усе довкола: села, поля, луки й ліси.
Невдовзі урочистий гул перейшов у мелодійний передзвін менших дзвонів і понісся до неба. І раптом до Крабата долинув на диво гарний дівочий голос. Дівчина заспівувала дзвінко й піднесено. Він знав цю великодню пісню, навіть підспівував її в церкві ще малим, але тепер слухав так, ніби чув уперше:
«Христос
Воскрес!
Христос
Воскрес!
Алілуя,
Алілуя!»
Потім долучився дівочий хор, десять чи п'ятнадцять дівчат і заспівав приспів. І знову злетів над селом дзвінкий голос дівчини, а по якійсь хвилині його заступив хор… Так, чергуючись, канторка й хор виконували пісню за піснею.
І дзвони, і спів для Крабата були зрозумілими, рідними. Звичаєм у Великодню ніч аж до світанку дівчата рядочками по троє, четверо ходять селом і співають великодніх пісень. Попереду канторка — дівчина з гарним і зворушливим голосом.
Без угаву дзвонять дзвони, співають дівчата. Крабат нерухомо сидить перед вогнищем біля хреста. Він аж подих затаїв, його зачарувала пісня.
Тонда докинув у вогонь хмизу.
— Я кохав дівчину. Звали її Воршула… Ось уже півроку, як вона лежить у могилі… Я не приніс їй щастя. Пам'ятай: жоден із нас, хто в млині, не принесе дівчині щастя. Не знаю, в чому причина, проте й не хочу тебе лякати. Якщо, Крабате, полюбиш дівчину, намагайся не показувати цього. Передусім Майстрові, ну й, звісно, Лишкові, бо викаже йому.
— Це вони її зі світу звели?
— Не знаю. Але напевно знаю, що Воршула жила б, якби я тримав у таємниці її ім'я… Я збагнув це надто пізно. Але ти, Крабате, тепер це знаєш, тож якщо покохаєш дівчину, нізащо не називай її імені у млині. Ні за яку ціну! Нікому! Чуєш, Крабате, нікому! Ні в сні, ні наяву!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Крабат» автора Пройслер О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рік перший“ на сторінці 16. Приємного читання.