Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Нащо? — повторив Ларрі. — У мене складається враження, що я тобі не надто подобаюсь.

— Ні… але я тебе насправді й не зневажаю. Краще не поясню, чуваче. Я міг би стати осторонь і подивитися, як тобі розквасять носа. Одного разу тобі цілком вистачило б.

— Тобто?

— Виставиш їх. Бо в тобі є внутрішня міць. Є в тобі одна риса — коли її помічаєш, то здається, наче фольгу вкусив. Ти маєш усе необхідне, аби досягти успіху. Збудуєш собі гарну невеличку кар’єру. Вискочень із нікуди, якого забудуть за п’ять років. Школярі-бопери колекціонуватимуть твої платівки. Заробиш трохи грошей.

Руки Ларрі скрутилися в кулаки. Йому хотілося зацідити в це спокійне обличчя.

Вейн розказував про речі, від яких він почувався купкою собачого гівна під знаком «СТОП».

— Повернися в дім і перекрий краник, — м’яко мовив Вейн. — А тоді, чуваче, сідай у тачку і їдь. Куди завгодно. І не повертайся, доки не почуєш, що на тебе чекає новий чек із відсотками.

— Але ж Дьюї…

— Я знайду когось, щоб із ним побалакав. Мені це буде в кайф. Один мій друг попросить Дьюї бути гарним хлопчиком і трохи почекати, а Дьюї радо киватиме головою.

Він замовк, задивившись на двох дітлахів у яскравих купальниках, які бігли берегом. Поряд із ними мчав пес і голосно й радісно гавкав на небесну блакить.

Ларрі зіп’явся на ноги й видушив із себе «дякую». Морський бриз пірнав і вилітав із його заношених трусів. Слово випало з рота, наче камінь.

— Їдь кудись і розклади все лайно по поличках. — Вейн підвівся й став поряд із ним, так само милуючись дітьми. — А лайна в тебе цілий вагон. Який тобі потрібен менеджер, який тур, який контракт після того, як вистрелить «Кишеньковий спаситель». Гадаю, таки вистрелить — у пісні чіпкий біт. З усім розберешся, та дай собі час відсапатися. Такі, як ти, завжди вирулюють.

Такі, як ти, завжди вирулюють.

Такі, як я, завжди вирулюють.

Такі, як…

———

Хтось стукав пальцем у вікно.

Ларрі здригнувся й сів прямо. Шию прохромило болем, і він скривився від того, якими мертвими та задерев’янілими здавалися його м’язи. Ларрі не задрімав, а заснув. Заново пережив Каліфорнію. Однак тут і зараз у вікна світило сіре нью-йоркське сонце, і в скло знову постукали пальцем.

Він обережно повернув голову на болючій шиї та побачив свою матір, закутану в чорний плетений шарф, — вона зазирала досередини.

Якусь мить вони просто дивились одне на одного, і Ларрі почувався по-дивному оголеним — наче тварина, на яку витріщаються в зоопарку. А тоді ситуацію взяла під контроль усмішка, і він опустив скло.