Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Хочу з тобою про дещо побалакати. Мені треба було вивести тебе на вулицю, і ти мені був потрібен досить тверезим, аби зрозуміти, що я тобі втовкмачую.

— І в чому ж річ, Вейне? — спитав він і подумав: «Почалося. Зараз буде задвигати».

Та те, що говорив Вейн, геть не здавалося впарюванням якоїсь фішки, і на мить він опинився в ситуації «Супербоя», намагаючись сплести докупи кілька слів.

— Вечірка мусить скінчитися, Ларрі.

— Га?

— Вечірка. Повернешся. Вирубиш музику, повисмикуєш усе з розеток, роздаси всім ключі від автівок, подякуєш за чудово згаяний час і проведеш до дверей. Здихаєшся їх.

— Але так не можна! — обурився Ларрі.

— А краще б послухався, — сказав Вейн.

— Та чому? Чуваче, вечірка ж тільки розкочегарилася!

— Ларрі, скільки тобі виплатила «Коламбія»?

— А тобі це нащо? — примружився Ларрі.

— Невже ти вважаєш, що мені потрібні твої гроші, Ларрі? Вруби мозок.

Ларрі задумався, і до нього почало доходити, що наживатися Вейнові Стакі не було з чого. Вейн іще не пробився й так само, як і всі, хто допомагав Ларрі записувати альбом, перебивався різними підробітками, та, на відміну від більшості з них, Стакі походив із грошовитої сім’ї й стосунків із родичами не зіпсував. Батько Вейна володів половиною третьої за величиною компанії з виробництва електронних ігор, і в їхньої сім’ї був пристойний будинок у Бель-Ейр. Ларрі зачудовано зрозумів, що його власне багатство здавалося Вейнові чимось на кшталт купки бананів.

— Певне, що ні, — пробубнів він. — Пробач. У мене таке враження, наче всі паскудні вилупки на захід від Лас-Веґаса…

— То скільки?

Ларрі обдумав запитання.

— З урахуванням усього сім штук чистими.

— Раз на квартал відсотки за сингл і раз на півроку — за альбом?

— Точно.

Вейн кивнув.