Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

8 липня 1990 р.

Уже пізно, і я знову втомлена, та перш ніж повіки ЗІМКНУТЬСЯ, запишу, скільки зможу. Десь годину тому Гарольд домалював табличку (а малював він її показово) і поставив на газоні перед епідемцентром. Стю допоміг йому забити кілок і не зреагував на жодну з ядучих підколок Гарольда.

Я спробувала налаштуватися на те, що на нас чекає розчарування. Я й думки не припускала, що Стю бреше, і гадаю, Гарольд у це теж не вірив. Тож я була впевнена, що живих там не лишилося, та однаково засмутилася й заплакала. Нічого не могла із собою вдіяти.

Та засмутилася не лише я. Щойно Стю побачив ту будівлю, він сполотнів, наче мрець. На ньому була сорочка з короткими рукавами, і я помітила, що всі його руки вкрили сироти. Зазвичай його очі блакитні, та тут вони набули шиферного кольору — зробилися як океан у похмурний день.

Він указав на третій поверх і мовив: «Сидів я там».

Гарольд повернувся до нього, і я бачила, що він збирається вставити один зі своїх фірмових вумних-завумних коментарів Гарольда Лодера, та тоді він побачив обличчя Стю й змовчав. Насправді думаю, що то було дуже розумно з його боку. Та трохи згодом він каже:

— Ну, ходімо роздивимося все як слід.

— Нащо тобі це? — каже Стю.

Голос у нього був близьким до істерики, та він міцно тримав її під контролем. Мене це дуже злякало, бо зазвичай він спокійний, як удав. І як би Гарольд не старався, насолити Стю йому ніколи не вдавалося.

— Стюарте, — заговорив Ґлен, та Стю його перебив:

— Нащо? Невже не видно, що це місце мертве? Нема тут тобі ні оркестру, ні солдатів — нічого нема. Повір, якби тут хтось був, вони б нас уже заграбастали. Посадили б у ті клітки, як сраних щурів, — а тоді він розвертається до мене й каже: — Пробач, Френ. Вирвалося. Певно, я просто засмучений.

— А я зайду, — каже Гарольд. — Хто зі мною?

Та хоча він старався здаватися ДОРОСЛИМ І КРУТИМ, я бачила, що й він зляканий.

Ґлен сказав, що також піде, і Стю мовив:

— Сходи й ти, Френ. Подивися. Вдовольни цікавість.

Я хотіла сказати, що лишуся тут, із ним, бо він здавався аж надто збентеженим (та й мені справді не хотілося туди йти), та Гарольд міг розпсихуватися, тож я сказала «окей».

Якби ми з Ґленом і сумнівалися в словах Стю, усе стало зрозуміло, щойно відчинилися двері. Через той запах. Його можна було відчути в будь-якому містечку, яке ми проїхали, — щось таке як сморід гнилих помідорів, і, о Господи, я знову плачу. Хіба правильно, що люди не просто вмирають, а ще й смердять, як

стоп

(потім)

Отак, проревілася вдруге за день. Що сталося з крутою малою Френ Ґолдсміт, з нашою кралею Сел[327]? Як у тому старому вислові: вона ж колись шурупи жувала й плювалася шпалерними цвяшками, ха-ха. Ну, сьогодні сліз уже не буде, присягаюся.