Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Ллойд кивав. Кивав і плакав. На мить йому здалося, що над головою Флеґґа з’явилася сліпуча вогняна корона — не відведеш погляду, й очі зотліють просто в орбітах. Та наступної миті вона зникла… якщо взагалі була. Певне, йому привиділося, бо перед очима навіть плям не лишилося.

— Звісно, ти не Ейнштейн, однак будеш першим, — вів далі Флеґґ. — І чуйка підказує, що ти надійний. Ллойде, ми з тобою далеко підемо. Для таких, як ми, настали гарні часи. Для нас усе тільки починається. Мені потрібне лише твоє слово.

— С-слово?

— Слово, що ми триматимемося разом. Ти і я. Не зрікатися. На варті не спати. Дуже скоро з’являться й інші, вони вже в дорозі, їдуть на захід, та поки що є тільки ми. Ти мені — обіцянку, а я тобі — ключ.

— Я… обіцяю, — сказав Ллойд, і слова немов зависли, химерно завібрували в повітрі.

Схиливши голову набік, він дослухався до того коливання й майже бачив ті два слова в повітрі — вони тьмяно світилися, наче полярне сяйво в очах мерця.

А тоді почулося, як провернулися механізми в замку, і Ллойд забув про те видиво. Наступної миті замкова коробка впала до ніг Флеґґа. З її шпарин сочився дим.

— Ллойде, ти вільний. Виходь.

Не вірячи власним очам, Ллойд торкнувся ґрат — сторожко, ніби боявся обпектися. І вони дійсно здавалися теплими. Та він штовхнув їх, і вони легко й беззвучно від’їхали вбік. Він втупився у вогненні очі свого рятівника.

Йому щось вклали до рук. То був ключ.

— Тепер він твій, Ллойде.

— Мій?

Флеґґ схопив його пальці, зімкнув їх на ключі… і Ллойд відчув, як предмет заворушився в руці, як мінявся в його кулаці. З нього вирвався хрипкий крик, пальці розчахнулися. Ключ зник. Натомість на долоні лежав чорний камінь із червоним вкрапленням. Він подивився на предмет зачудованими очима, повернув так і сяк: червоне вкраплення скидалося то на ключ, то на череп, то знову ставало кривавим напіврозплющеним оком.

— Мій, — відповів Ллойд на власне запитання.

Цього разу він зімкнув кулак без сторонньої допомоги та люто стиснув камінець.

— То як щодо вечері? — спитав Флеґґ. — Сьогодні ще треба чимало проїхати.

— Вечеря, — озвався Ллойд. — Чудово.

— Нам треба стільки всього зробити, — усміхався Флеґґ. — Тож мчатимемо стрімко.

Разом вони рушили до сходів, лишивши позаду камери з мерцями. Ллойд ледве ступав. Він зашпортнувся, та Флеґґ підхопив його під лікоть і поставив на ноги. Ллойд поглянув у його щасливе вишкірене обличчя й відчув дещо більше, ніж вдячність. У його очах світилася ніби любов.

Розділ 40