Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Він кинув книжку на стіл і вийшов надвір. У небі ще лишалося трохи денного світла, та сутінки вже майже настали. Не горів жоден ліхтар. Флуоресцентні лампи, що не вимикалися в аптеці ні вдень ні вночі, також погасли. Приглушене гудіння розподільних щитків на електричних стовпах так само зникло — Нік пересвідчився в цьому, приклавши руку до деревини: вібрація часто заміняла йому слух, та тут він нічого не відчув.

У шафах з офісним приладдям лежала повна коробка свічок, але Ніка це не заспокоювало. Зникнення електроенергії вразило його дуже прикро. Він стояв, дивився на захід і мовчки благав світло не полишати його самого на темному цвинтарі.

Та світло таки погасло. У десять хвилин по дев’ятій Нік уже не міг удавати, що в небі лишилася бодай пляма світла, тож він зайшов в офіс і наосліп рушив до шафи зі свічками. Він саме намацував потрібну коробку, коли ззаду розчахнулися двері й до приміщення вломився Рей Бут — обличчя темне, роздуте, на пальці виблискує студентський перстень. Він переховувався в лісах за містом ще від вечора 22 червня. Просидів там цілий тиждень. Зранку двадцять четвертого він прокинувся вже хворим, і цього вечора голод зі страхом нарешті погнали його до Шойо, однак на вулицях нікого не було. Лише отой клятий мовчазний виродок, через якого він і встряв у халепу. Той німий покидьок пихато походжав площею, наче сам диявол, — так, ніби йому належить ціле місто. Місто, у якому Рей прожив усе життя. Ще й шерифський пістолет почепив: кобура стукала його по правому стегну. Справжній ковбой. Може, у місті дійсно лишився тільки він. Рей підозрював, що й сам сконає від зарази, яка викосила всіх мешканців Шойо, та спершу він покаже цьому клятому виродкові, що йому належить хіба дірка від дупи.

Нік стояв до нього спиною й ні про що не здогадувався, доки пальці нападника не зімкнулися на його шиї. Коробка, яку він щойно дістав, вилетіла з рук, і свічки розкотилися підлогою. Коли Нік поборов переляк, його вже мало не задушили. Він був упевнений, що в реальність увірвалася чорна потвора з його снів — позаду нього якийсь демон із найглибших підвалів пекла, який, щойно згасло світло, скористався нагодою та вчепився лускатими, пазуристими пальцями в його горлянку.

Конвульсивно, керуючись самими інстинктами, він схопився за руки душителя та спробував їх розчепити. Гаряче повітря дмухало йому в праве вухо — подиху Нік не чув, проте відчував. Він ледве хапнув повітря, та пальці нападника знову стиснулися.

Вони гойдалися в темряві, наче два танцюристи. Пацан не здавався, і Рей Бут відчув, що сили залишають його. У голові гупало. Якщо не впоратися з цим німаком просто зараз, то його ніколи не вдасться добити. Зібравши залишки сил, він зчавив хлопцеві шию.

Нік відчув, як світ віддаляється. Спершу біль у горлі був гострий, та тепер він став тупим і далеким, мало не приємним. Нік сильно тупнув каблуком по нозі Бута і водночас штовхнув його спиною. Здоровань позадкував. Однією ногою він наступив на свічку, посковзнувся та гепнувся на підлогу. Зверху Бута притиснув Нік, і врешті той розчепив руки.

Нік відкотився. Він хрипко відсапувався. Усе здавалося далеким і примарним, хвилястим, окрім болю в шиї: він приходив повільними пульсаціями-вибухами. У горлі чувся смак крові.

Кремезна, згорблена тінь почала випростовуватися: незнайомець підводився. Нік згадав про пістолет і потягся до нього. Зброя була на місці, проте ніяк не діставалася. Якимсь чином пістолет застряг у кобурі. Оскаженівши від паніки, Нік потягнув його щосили. Пістолет стрельнув. Куля черкнула по його нозі та встряла в підлогу.

Тінь кинулася на нього, наче невідворотний фатум.

З Ніка вибило все повітря, і його обличчям поповзли білі ручиська й тицьнули двома великими пальцями йому в очі. У тьмяному місячному світлі на одній руці Нік побачив багряний блиск, і в темряві його губи здивовано витягнулися в німому крику: «Бут!» Він далі шарпав пістолет. Нік майже не відчував пекучого болю вздовж стегна.

Один із пальців Рея Бута втиснувся в його праве око. У Ніковій голові спалахнув, заіскрив рідкісний біль. Нарешті він висмикнув зброю. Загрубілий, мозолистий палець Бута крутився то за годинниковою стрілкою, то проти неї, вминаючи око в череп суперника.

Нік видав непевний крик, що прозвучав, як розлючене шелестіння, і втиснув дуло пістолета в плюсклий бік Бута. Він натиснув на курок, і пістолет видав приглушене «вхоп!» — Нік почув, як руку сіпнуло віддачею; мушка на стволі зачепилася за сорочку нападника. Нік побачив, як із дула вирвався спалах, і наступної миті відчув запах пороху та припаленої сорочки. Рей Бут напружився, а тоді звалився на нього.

Схлипуючи від болю й жаху, Нік з усіх сих штовхнув Бутове тіло, і воно впало — чи радше сповзло — з нього. Нік виборсався, тримаючись за поранене око, і завмер. Горло горіло вогнем. Здавалося, немов його скроні стискають безжальні лещата.

Нарешті він помацав підлогу, знайшов свічку та підпалив її настільною запальничкою. У слабкому жовтому світлі він побачив Рея Бута — той лежав долілиць, схожий на мертвого кита, якого викинуло на берег. Від пострілу на сорочці збоку з’явилася кругла обсмалена діра завбільшки з оладок. Набігло чимало крові. У тріпотливому світлі велетенська безформна тінь Бута простяглася до дальшої стіни.

Стогнучи й не віднімаючи руки від ока, Нік почвалав до невеликої вбиральні. Він поглянув у дзеркало, побачив, як між пальців сочиться кров, і неохоче прибрав руку. Роздивитись як слід не виходило, та могло виявитися, що тепер він не просто глухонімий, а ще й одноокий.

Він повернувся до офісу й копнув безживне тіло Рея Бута.

«Підправив мене, — сказав він мерцеві. — Спершу зуби підрихтував, а тепер іще й око. Задоволений? Якби міг, ти б обидва ока видлубав, так? Вичавив би очі й полишив мене у світі мерців глухим, німим і сліпим. Отак ти хотів, пацане?»

Він знову копнув Бута, та від того, як носак черевика вгруз у мертву плоть, Нікові зробилося погано. Трохи згодом він підійшов до койки, сів на неї та схилив голову на руки. Зовні панувала непроникна темрява. Зовні гасли всі вогні світу.

Розділ 34