Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Мабуть, — безживно протягнула Френ.

Його погляд знову ковзнув до її грудей, потанцював на них, і Френні пожалкувала, що не вдягнула светра.

— Як тобі моя автівка?

— Це машина містера Бренніґена, так?

Рой Бренніґен був місцевим ріелтером.

— Була його, — байдуже промовив Гарольд. — У часи нестач і злиднів я гадав, що всіх, хто їздить на таких тиранозаврах, слід повісити на найближчій вивісці «Саноко»[151], та все змінилося. Менше людей — більше газоліну.

«Газолін, — майнула в голові Френ очманіла думка. — Він дійсно сказав “газолін”».

— Більше всього, — договорив він.

Його очі заблищали пустотливим сяйвом: погляд опустився на ямку пупка, підскочив до обличчя, ковзнув до шортів і знову зринув до лиця. Усмішка в Гарольда була водночас і веселою, і ніяковою.

— Гарольде, ти вибач, але я…

— І чим же ти тут займаєшся, дитя моє?

Нереальність намагалася прокрастися до її думок, і Френ усвідомила, що замислюється про те, скільки витерпить людський мозок, перш ніж луснути, як розтягнута канцелярська гумка. «Батьки померли, та це я витримаю. Якась навіжена болячка поширилася цілою країною, якщо не цілим світом, косить праведних і грішних з однаковою байдужістю — я й це витримаю. Я рию яму на городі, який іще минулого тижня полов мій батько, і коли вона буде досить глибокою, я покладу до неї його тіло — мабуть, і це витерплю. А от Гарольда Лодера, який катається на «кадилаку» Роя Бренніґена, обмацує мене поглядом і називає своїм дитям… Господи, не знаю. Просто не знаю».

— Гарольде, — терпляче мовила вона. — Я не твоє дитя. Я на п’ять років за тебе старша. Це фізично неможливо.

— То лише такий вислів, — сказав він, закліпавши очима від її ледве стримуваної люті. — А що воно взагалі таке, ота яма?

— Це могила. Для батька.

Гарольд Лодер тихо й знічено зойкнув.

— Зараз я піду до хати — перш ніж закінчу, хочу попити трохи води. Щиро кажучи, Гарольде, буде краще, якщо я вийду й тебе вже тут не буде. У мене немає настрою.

— Зрозуміло, — порожнім голосом проказав він. — Але, Френ… тут, на городі?

Вона вже рушила була до будинку, та ці слова її розлютили, і вона крутнулася до Гарольда.

— Ну а що б ти запропонував? Покласти його в труну й відтягти її на цвинтар? Заради Бога, навіщо? Він любив свій город! І взагалі, до чого тут ти? Яке тобі до цього діло?