Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Хтось з’явиться, — сказала Френ. — Трохи згодом. Після того, як ущухне ця хвороба, чим би вона не була.

— Хто?

— Уряд когось відправить, — невпевнено мовила вона. — Когось, хто… ну… наведе лад.

Гарольд гірко засміявся.

— Моє любе дитя… вибач, Френ. Усе це й сталося з вини уряду, Френ. Наводити лад — їхній коник. Вони миттю розібралися з економікою під час Депресії, із забрудненням довкілля, з нестачею нафти, з холодною війною. Ага, навели лад, це точно. Вони з усім розібралися так само, як Александр із гордієвим вузлом — рубають просто навпіл.

— Гарольде, та це ж лише якийсь дурнуватий штам грипу. По радіо казали…

— Френ, матінка природа так не діє. Твої привладні «хтось» узяли кількох бактеріологів, вірусологів та епідеміологів і зібрали їх у якійсь урядовій установі, просто щоб подивитися, яку чудасію вони понавигадують. Бактерії. Віруси. Навіть ідіоплазма, хтозна? І одного дня якийсь високооплачуваний сраколиз каже: «Дивіться, що я створив. Воно вбиває практично всіх. Хіба не чудово?» Тож вони дають йому медаль, підвищення, квартиру, а тоді хтось ненароком розбиває пробірку. Що робитимеш, Френ?

— Ховатиму батька, — стиха промовила вона.

— О… звісно.

Він подивився на неї кілька секунд, а тоді випалив:

— Слухай, я вшиваюся звідси. З Оґанквіта. Якщо затримаюся тут, точно здурію. Френ, чому б тобі не приєднатися до мене?

— Куди поїдеш?

— Не знаю. Ще не вирішив.

— Ну, як обереш, куди їхати, заїжджай та спитай мене ще раз.

Гарольд просвітлів.

— Гаразд, заїду. Просто… бачиш-но, справа в тім, що…

Слова стишилися до шепотіння, і Гарольд замовк. Наче сновида, він почав спускатися з ґанку. Його новісінькі ковбойські чоботи блищали на сонці. Френ дивилася на нього із сумним зачудуванням.

Він помахав їй рукою та сів за кермо «кедді». Френ махнула у відповідь. Гарольд дав задній хід. Автівка сіпнулась, а тоді ривками поїхала назад. «Кадилак» вильнув ліворуч, розчавив кілька квіток, які посадила Карла, а коли вивертав на дорогу, мало не заїхав у дренажну яму. Та потім Гарольд двічі посигналив і покотив далі. Френ дивилася йому вслід, доки він не зник з очей, а тоді пішла назад до батькового городу.

———

Десь після четвертої Френні піднялася нагору. Ішла вона через силу, ледве переставляючи ноги. Лоб та скроні нили від тупого головного болю, спричиненого втомою й перенапруженням. Вона намагалася переконати себе, що можна зачекати ще день, та від цього стало б тільки гірше. Під пахвою вона несла найкращу дамастинову скатертину, яку мати берегла винятково для гостей.