Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Тик на шиї сіпнувся раз, два й припинився. Її обличчя знову стало безтурботним.

— У барах нікого немає, — знічев’я сказав Ларрі. — Я заходив до «У Пета» на Сорок Третій вулиці, і там було геть порожньо. У них там шинквас із широкою махагонієвою стільницею, тож я обійшов її та налив собі повну склянку «Джонні Вокера»[143]. А тоді мені розхотілося там сидіти. Тож я поставив склянку на шинквас і вийшов.

Вони хором зітхнули.

— З вами добре, — сказала вона. — Ви мені дуже подобаєтесь. І чудово, що ви не божевільний.

— Дякую, місіс Блейкмур, — сказав приємно здивований Ларрі.

— Рита. Можеш звати мене Ритою.

— Окей.

— Ларрі, ти зголоднів?

— Чесно кажучи, так.

— Запросиш даму на обід?

— Із задоволенням.

Вона підвелася і з несміливою усмішкою підставила йому лікоть. Він узяв Риту під руку й тієї ж миті відчув аромат її саше — водночас заспокійливий і бентежний. Ларрі асоціював його зі зрілістю, навіть зі старістю. Коли вони з матір’ю ходили в кіно, вона завжди брала із собою саше.

А тоді він забув про нього. Вони вийшли з парку й рушили П’ятою авеню — подалі від мертвої мавпи, покликача страховиськ і моторошної цукерки, що сиділа в громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1. Рита без угаву щебетала, і пізніше Ларрі не міг пригадати, що вона торочила (крім одного: сказала, що завжди мріяла прогулятися П’ятою авеню під руку з привабливим молодиком, який годився б їй у сини), та часто думав про їхню прогулянку. Особливо чітко в пам’яті малювалося те, що було потім — після того, як вона почала труситися, наче халтурно змайстрована маріонетка. Її прекрасна усмішка; легкий, цинічний, невимушений сміх; шурхіт слаксів.

Вони зайшли до стейкхаузу[144], і Ларрі став до плити. Готував він дещо незграбно, але вона аплодувала кожній страві: стейку, картоплі фрі, розчинній каві та ревенево-полуничному пирогу.

Розділ 28

У холодильнику стояв полуничний пиріг. Він був замотаний у харчову плівку. Подивившись на нього з хвилину, Френні дістала його, поставила на стільницю й відрізала собі шматок. Коли вона перекладала його на тарілку, з пирога на стіл упала полуниця — фльоп. Френні взяла ягоду та з’їла її. Потім витерла сік кухонною ганчіркою, накрила решту пирога плівкою та повернула його в холодильник.

Френні саме розверталася до тарілки, коли в око їй впав магнітний тримач для ножів, що висів біля шафи для посуду. Тримач змайстрував батько з двох магнітних смужок. Ножі висіли на них лезами вниз. На металі вигравало яскраве сонячне світло. Френні затримала погляд на ножах. У її очах застигнув тупий, здивований вираз, а руки безперестанку перебирали складки фартуха.

Нарешті, хвилин із п’ятнадцять по тому, вона згадала, що нібито чимось займалася. Та чим? Знічев’я серед її думок вигулькнув перефразований вислів зі Святого Письма: «Перш ніж дістати скалку з ока братового, дістань колоду з ока власного». Френні замислилася. Скалку? Колоду? Її завжди непокоїв цей химерний образ. Що то за колода? Гральна? Дерев’яна? Були ще й колодки, які прибивали до взуття, колодки-кайдани, а одного з мерів Нью-Йорка звали Ейб Колод, і це вже не кажучи про пісню «Гріхи стануть вашими колодками» — вони вчили її на канікулах у біблійній школі.

…перш ніж дістати скалку з ока братового…

Та річ була не в оці, а в пирозі. Френні розвернулася до нього й побачила, що по її шматку повзає муха. Вона зігнала комаху. Па-па, місіс Мухо, мій пиріг не для всіх.