Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

5. НАРАЗІ СВИНЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ США НАМАГАЄТЬСЯ ПРИХОВАТИ СВОЮ СМЕРТОНОСНУ ПОМИЛКУ, НАВІТЬ ЯКЩО ЦЕ ОЗНАЧАТИМЕ СМЕРТЬ 75 % НАСЕЛЕННЯ КРАЇНИ!

РЕВОЛЮЦІОНЕРИ, ВІТАЄМО ВАС! НАСТАВ ЧАС НАШОЇ БОРОТЬБИ! ЄДНАЙМОСЯ, БОРІМОСЯ, ПЕРЕМАГАЙМО!

ЗБИРАЄМОСЯ В СПОРТЗАЛІ О 19:00!

СТРАЙК! СТРАЙК! СТРАЙК! СТРАЙК! СТРАЙК! СТРАЙК!

Те, що сталося на бостонському телеканалі WBZ, було сплановане напередодні трьома дикторами й шістьма техніками — усі вони працювали в «Студії 6». П’ятеро з них регулярно збиралися пограти в покер, і шестеро вже встигли захворіти. На їхню думку, їм не було чого втрачати. Вони зібрали майже дюжину пістолетів. Боб Палмер, ведучий ранкових новин, проніс їх нагору в спортивній сумці, у якій зазвичай тягав свої нотатки, олівці та кілька стандартних записників.

Увесь телецентр узяла в оточення, як їм повідомили, Національна гвардія, одначе, як зауважив Палмер Джорджеві Дікерсону попереднього вечора, то були єдині солдати резерву віком за п’ятдесят, яких він коли-небудь бачив.

О 9:01, саме коли Палмер почав зачитувати втішне повідомлення з аркуша, який десять хвилин тому йому вручив унтер-офіцер, стався міні-переворот — удев’ятьох вони ефективно захопили телестанцію. Солдатів, які не очікували серйозних проблем від купки цивільних, призвичаєних до того, щоб звітувати про трагедію здалеку, вони застали зненацька й одразу роззброїли. Решта персоналу станції долучилася до цього повстання — вони швиденько очистили шостий поверх і замкнули всі двері. Ліфти піднялися до шостого поверху, перш ніж солдати на першому второпали, що сталося. Трійко вояків спробували піднятися пожежною драбиною, що кріпилася до будинку зі східного боку, і озброєний армійським карабіном прибиральник на ім’я Чарльз Йоркін стрельнув над їхніми головами єдиною кулею, випущеною того вечора.

Глядачі в зоні досяжності WBZ побачили, як Боб Палмер зупинився посеред речення й гукнув: «Окей, зараз!» Почулися звуки закадрової бійки. Коли вони затихли, тисячі спантеличених глядачів побачили, що Боб Палмер тримає в руці куций пістолет.

— Ми їх схопили, Бобе! Схопили покидьків! Схопили! — пролунав хрипкий голос за кадром.

— Окей, гарна робота, — сказав Палмер і знову повернувся обличчям до камери. — Шановні співгромадяни — мешканці Бостона й американці в межах дії нашого сигналу! Щойно в цій студії трапилося дещо надзвичайно важливе й серйозне. І я радий, що воно сталося вперше саме тут, у Бостоні, колисці американської незалежності. Сім днів тому наш телецентр захопили військові, які заявили, що вони з Національної гвардії. Озброєні чоловіки в хакі стояли поряд із нашими операторами, за пультами керування, біля телетайпів. Чи диктували вони, які новини показувати? Мені шкода це казати, але так. Мені давали папери й примушували зачитувати їх, мало не буквально приставивши пістолета до голови. У тексті, який мені дали, ідеться про так звану «епідемію супергрипу», однак усе надруковане там — відверта брехня.

Заблимали вогники на пультах. За п’ятнадцять секунд горіла кожнісінька лампочка.

— Плівку в наших операторів або позабирали, або навмисне засвітили. Зникали цілі сюжети. Однак, леді та джентльмени, записи в нас є, і в студії присутні кореспонденти — не професійні репортери, та вони стали свідками того, що може виявитися найстрашнішим лихом, з яким стикалася наша країна… і я не просто кидаюся словами. Зараз ми покажемо вам кілька тих записів. Їх знімали потай, і в деяких погана якість. Однак ми — ті, хто щойно звільнив власну телестанцію, — гадаємо, що побачите ви достатньо. Насправді навіть більше, ніж вам хотілося б.

Він звів очі, дістав носовичок із нагрудної кишені й висякався. Глядачі, які мали телевізори з гарною передачею кольорів, побачили, що гарячка залила його обличчя рум’янцем.

— Джордже, запускай, якщо все готово.

Обличчя Палмера замінили кадри з Головної лікарні Бостона. Палати були переповнені. Пацієнти лежали просто на підлозі. У коридорах юрбилися люди, а медсестри (було помітно, що більшість із них також хворі) сновигали туди-сюди, деякі з них істерично плакали. Усі решта мали шокований, мало не коматозний вигляд.

Кадри з озброєними вартовими на перехрестях. Кадри з будинками, у яких побували мародери.

Боб Палмер повернувся на екран.

— Леді та джентльмени, якщо у вас є діти, ми б радили вивести їх із кімнати, — тихо промовив він.

Почали показувати зернисті кадри з великою армійською вантажівкою оливкового кольору, що здавала назад пірсом у Бостонській бухті. Під нею, непевно тримаючись на воді, пливла накрита брезентом баржа. Двійко солдатів вискочили з кабіни автомобіля — через протигази вони здавалися зморшкуватими й нагадували прибульців. Зображення застрибало, засіпалося, та знову вирівнялося, коли військові відсунули вбік брезент, що закривав відкритий кузов машини. Тоді вони позаскакували до кузова, і до баржі полетів каскад мертвих тіл: жінки, літні люди, діти, поліцейські, медсестри — крутячи сальто, вони сипалися потоком, який ніби й не збирався закінчуватися. З кількох кадрів стало зрозуміло, що солдати скидають тіла вилами.

Палмер вів трансляцію ще дві години: він зачитував уривки й новини дедалі хрипкішим голосом, брав інтерв’ю в інших членів команди. Усе закінчилося, коли хтось на першому поверсі зрозумів, що не обов’язково захоплювати шостий. Об 11:16 телепередавач WBZ назавжди вимкнули двадцятьма фунтами пластичної вибухівки.