Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Нік похитав головою.

— А треба було б. Може, візьмеш Джонову машину?

«Я не вмію їздити, — написав Нік, — однак дякую. Просто пройдуся до кафе. Тут недалеко + зазирну до вас уранці, якщо ви не проти».

— Так, — сказала вона. — Гаразд.

Він підвівся й суворо вказав на чашку з чаєм.

— До останньої краплі, — пообіцяла вона.

Він уже відчиняв протимоскітні двері, коли відчув, як вона невпевнено торкнулася його руки.

— Джон… — заговорила вона, затнулася, а тоді змусила себе закінчити думку: — Сподіваюся, його відвезли до поховального бюро «Кертіс». Наших із Джоном родичів ховали саме вони. Він там, як гадаєш?

Нік кивнув. Сльози потекли її щоками, і вона знову розплакалася.

———

Вийшовши того вечора від Джейн Бейкер, Нік рушив прямо до кафе. На вікні криво висіла табличка «ЗАЧИНЕНО». Він обійшов будівлю й постукав до житлового трейлера, але там було темно й глухо. Ніхто не відповів на його грюкіт. Нік вирішив, що з огляду на обставини вторгнення зі зламом було виправдане, а грошей на витрати, які лишив шериф Бейкер, вистачить, щоб усе відшкодувати.

Він розбив шибку біля замка та відчинив двері. Усередині було моторошно навіть з увімкненим світлом: мертвий музичний автомат, порожні стільці, вільні столи, мовчазні автомати з відеоіграми та самотній стіл для гри в бампер-пул[120]. Гриль стояв накритий.

Нік пішов на кухню, посмажив на газовій плиті кілька гамбургерів і склав їх у пакет. Прихопив пляшку молока й половину яблучного пирога, що стояв на прилавку під пластиковою кришкою. Потім він лишив записку, у якій пояснював, хто й чому вдерся до кафе, і пішов до тюрми.

Вінс Хоґан був мертвий. Він лежав на підлозі серед розталого льоду й вологих рушників. Перед смертю він подряпав собі шию, ніби відбивався від невидимого душителя. Кінчики пальців були закривавлені. Над трупом дзижчали мухи, раз по раз сідаючи на нього й знову зринаючи в повітря. Шия мерця почорніла й розбухла, наче камера, яку перекачала необережна дитина.

— А тепер ти нас випустиш? — запитав Майк Чайлдресс. — Він сконав, ти, опудало йобане, задоволений? Шо, гаразд помстився? Уже й він його підхопив, — Майк наставив палець на Біллі Ворнера.

Біллі виглядав нажаханим. На його шиї та щоках вигравали червоні плями, а рукав робочої сорочки, яким він витирав носа, задерев’янів від шмарклів.

— Брехня! — істерично заскандував він. — Брехня, брехня, їбуча брехня! Бре…

Раптом він зайшовся чханням, аж навпіл зігнувся, бризкаючи слиною та слизом.

— Бачив? — гримнув Майк. — Га? Шо, довольний, їбанько тупорилий? Випусти мене! Його можеш тримати скільки влізе, та не мене. Це вбивство, ось що — холоднокровне вбивство!

Нік похитав головою, і Майк ошалів. Він почав кидатися на ґрати, розквашуючи при цьому обличчя та розбиваючи суглоби. Він вирячувався на Ніка й гамселив лобом об залізні прути.