Розділ «Сяйво і сутінки Сходу»

Оприявнення цієї логіки збіглося з іще кількома тенденціями, що його увиразнили. Найпомітнішою виявилася недовіра до сучасности, яку супроводжувало наростання Ротового давньоавстрійського монархічного леґітимізму. Крах Ваймарської республіки, згортання лібералізму, стрімкий наступ фашизму мало не в цілій Европі, таке саме пандемічне поширення антисемітизму підживлювали скепсис щодо слушности великих модерністичних суспільних проектів і зміцнювали потяг до обернених у минуле утопій. Дунайська монархія вочевидь виглядала в цьому світлі ліпшим устроєм і вдалішим світом, ніж світ сучасний. А Схід цісарства був його квінтесенцією.

Однак найголовніша причина була, мабуть, іще глибша: саме тоді ставало дедалі відчутніше і зрозуміліше, що мрія про можливість духових батьківщин за вибором, як кажуть німці, вимріялася, тобто не збулася і виявилася великою ілюзією. Еміґрація, що гірше: вічне еміґрантство — ось єдино достовірна й імовірна доля. Від 1933 року Йозеф Рот у вигнанні вже постійно: на півдні Франції, в Амстердамі, Брюґе, Остенде, але переважно і найчастіше — в Парижі. Нацисти зліквідували його «домашнє» видавництво Кіпенгоєра, а книжки самого Рота піддали привселюдному спаленню. Відтепер він публікуватиме свої твори винятково в еміґрантських виданнях і чужоземних видавництвах. Екзистенційна безпритульність, емоційне скитання, інтелектуальні поневіряння, політичне сирітство, приватні блуди і блукання. З огляду на це поставала пекуча потреба хоч за якоюсь надійною і незрадливою вітчизною — і Рот творив її собі сам, в літературі, на папері.

Творена і витворювана ідеальна батьківщина — Єрусалим літературних небес — не конче мала бути тотожна справжнім місцям походження, але мусила бути вірна їм. Тим-то не дивно, що підложжям цієї нової інтимної батьківщини стали місця справжнього походження, але також не дивно, що це не було перенесенням 1:1. Вибудовування вітчизни нагадує радше конструювання, зведення заново, частково з успадкованих, частково із жаданих, частково з пригаданих, частково зі спостережених, з ідеалізованих компонентів. Рот вибудовує її, спираючись на приблизні реалії, але керуючись чітко окресленими намірами. Він заповзявся створити її для себе надійно, цю нову інтимну батьківщину, — створити так, аби могти нарешті спочити душею. Він конструював її з елементів кримінальної романтики та релігійного містицизму, утопії, політичних візій і проектів інтимности, критичности й ідеалізації, елементарности й амбівалентности — він вибудовував цілий всесвіт. Там усе дуже приблизно, але там усе дуже точно.

Там персонажі перетікають, а їхні імена — єврейські (як-от Менухим) а чи слов'янські (як-от Самешкін) — якісь недоладні, ні пришив, ні прилатав, більше на вжиток західного приблизного вуха, ніж як то насправді водиться в Галичині. Принцип правдоподібности тріюмфує над принципом правди. Так само з топонімами. Єдиною автентичною назвою у «Фальшивій вазі» є Підгірці. Решта — суцільні вигадки, конструкти. «Східний саунд» був безперечно важливішим для конституювання того східного світу, ніж реальна топографія.

Там єврейство подано як єднальний матеріял колишньої універсальности, але і як — приречена на поразку — парабола сучасної людини поготів. Єврейську стихію потрактовано тут як стихію незворушної вірности вірі та звичаям і водночас як саме втілення принципу cross-border, подолання меж і границь, навіть у дослівному сенсі порушення державних кордонів через дезертирство, перемитництво, прикордонну торгівлю, міґрацію, еміґрацію. Стихія транзитивности. Чи спонукало Рота у змалюванні світів східного єврейства таке саме передчуття близької катастрофи, яке було в Бруна Шульца? Високою мірою ймовірно.

«Йов» виявив метафізичну закоріненість Рота в юдаїзмі. Несподіванкою для друзів, знайомих і читачів стала така висока міра зацікавлености в юдейській традиції цього секуляризованого та засимільованого галицького єврея, замилуваного у німецькій культурі та буцімто громадянина світу і переконаного великоміського мешканця. Діялектика виявляється вже у самому способі презентації цієї традиції: Рот подає її аж ніяк не з внутрішньої ортодоксальної перспективи. Ані в численних біблійних алюзіях, ані в цитуванні, ані в іменуванні Бога (мало того, що Gott, так іще геть зовсім немислимий у вустах юдея Jehovah, не Jahwe!) він зовсім не дотримується Танаху чи Галахи. Його зображення єврейства точне, але далеке від патосу сакральности. Його описи релігійних свят докладні, а втім правлять радше за символи певних душевних станів. Він описує ці речі за допомоги мови й оптики людини і не суціль внутрішньої, і не зовсім зовнішньої, описує з перспективи Jedermann[1].

Майже достеменно порівну дводільна структура цього роману символічно відбиває розщепленість сучасного існування поміж Старим і Новим Світами, поміж традицією і модерною, вітчизною та міґрацією, війною і миром, що її внаслідок суґестивної сили зображення слід читати як притчу про сучасну долю загалом. А що при цьому йдеться про єврейські долі, то це видимо та додатково підсилює вимовність і силу узагальнення. Тут Ротова майстерність у змалюванні окремих постатей і вміння робити великі висновки про рух часу та істоту історії сягає досконалости.

Схід західного світу, звідки Рот утік, і крайній його захід, куди він так ніколи й не дістався: Америка. Рот конструював Америку так само, як і конструював Схід. Може, не з таким знанням справи, але не менш вправно. В кожному разі, досягаючи не менш переконливого естетичного ефекту. Схід він знав незмірно ліпше, але у випадку з Америкою йому помогла життєва мудрість, що йшла з досвідом: він просто переносить умови волинського штетлю до Америки. Закриті внутрішні подвір'я нью-йоркських цегляних будинків не диктують якихось інших стосунків, ніж внутрішні подвір'я штетлю, а надто коли люди загалом ті ж таки. Паркетини в долівці підлоги того самого розміру і риплять так само в Цухнові, як і в Нью-Йорку. Ні побожність, ні скнарість, ні хіть, ні шаленства, ні підприємливість не стають менші, а радше більші. Бо незмірно більшими є можливості їх втілити. Простір для проекцій і проектів. Проекти вдаліші саме тому, що більшим є простір для проекцій. Єдина надія на те, що швейну машинку «Singer» запатентував таки хтось із родичів щасливого бідахи Менделя. Велике виправдання еміґрації: тим, хто виїхав, не доведеться загинути в Голокості на Сході Европи.

…А ще в цих межевих і замежних краях світу подібно набувають неабиякої ваги стихії та простір. Безмежність відкритого простору, що від неї заникає здатність судження. (Хоча, як слушно зауважив Честертонів патер Бравн, розум є розумним завжди.) Панування елементарних стихій, великих, визначених і нещадних: дощу, вітру, морозу, снігу, спеки, пороху[2]. Розхитування і розмивання на периферії впорядкованого світу: Трота, Айбеншютц. Терени особливого кримінального хисту, кримінального шарму, який так вабить чоловіків, що прибули сюди з гадано усталеного світу, зі світу начебто тривкого.

Психічний вибір тут дуже вузький, місця для маневру майже зовсім немає. А втім цей вибір конче слід зробити, якщо не хочеш опинитися на периферії незначности. Велике entweder — oder пограниччя: невроз або кримінальність. Каптурак, Ядловкер давно зробили вибір на користь кримінальности. Невротичні чоловіки, котрі приїздять сюди з центру, постають перед його необхідністю. Травматизовані чоловіки. Травматизовані найчастіше ще не війною, але вже, либонь, її передчуттям: без снаги, без наснаги, але з великою невитравною тугою, вони неодмінно опиняються перед вибором, а за символ його — як і цих країв загалом — править прикордонна корчма. Прикордонна корчма перетворюється на межевий вибір, тоді як реальність самого кордону стає дедалі умовнішою.

Вони приїздять сюди вже без охоти, але ще з ілюзіями. І головна з тих ілюзій — що на периферії світ наразі незіпсутий. Прикрий, важкий, позбавлений принад і вигод — зате незіпсутий.

І тут розгортається ціла панорама амбівалентности в зображуванні Сходу: бастіон давніх укладів монархії, місце, де світ іще Той світ, або — мовлячи разом зі Стефаном Цвайґом — учорашній світ, і водночас сфера, де внутрішній розпад його відчутно, може, найбільше, і де він почався, мабуть, найраніше. Стрефи, де відцентрові сили найбільші, а ентропія найнестримніша.

Дві візії порятунку істоти Давньої Европи: одна через Америку, друга — Сходом Европи: Ex Oriente Lux. Дві візії порятунку євреїв: виїзд на Захід, в Америку, і на Схід — у Палестину. Дві візії порятунку душі: втеча вперед, на Захід, і втеча назад, на Схід. Одне велике усвідомлення безвиході: Ex Oriente Tenebrae.

Цьому великому розчаруванню протиставлено елементарне випробування, чи пак випробування елементарністю, елементами, тобто стихіями. Тут місце підставових з'ясувань вартости людської природи. Спека і студінь, вогонь і вітер, повінь і посуха, сніг і сонце, крига і криця, жайворонки і жаби. Від цього вмирають, від цього міцніють. Від цього або вмирають, або міцніють, і це є другим елементарним і фундаментальним вибором Сходу, що перед ним постає кожен, хто сюди потрапляє. Багно не вдовольняє забаганки, зате допомагає збагнути.

Афекти тут теж елементарні: пожадання, заздрість, ревнощі, помста, лють. Вмерти душею — або вижити. В кожному разі, звична модель людського зазнає тут радикальних випробувань. Евфемія виявляється для Айбеншютца далеко не евфемізмом. Тут ніхто не прийде на допомогу. Тут ти наодинці зі стихіями і можеш покладатися тільки на те, що в тобі вже є.

Як це може бути жаданою вітчизною? Вітчизною пожадання? Така вітчизна може бути тільки імаґінативною — як місце мітичного походження, що обдаровує того, хто звідти походить, усіма своїми елементарними й амбівалентними властивостями. І як місце нез'ясовної та незгасної туги, яка, власне, своєю непроминальністю витворює найнадійніший, найтривкіший прихисток, захист. Дім туги. Туга як дім. Туга як вітчизна. Рот переконаний, що він носить у собі властивості цих широт, і вони бережуть його і наснажують.

Ці елементи нетривкі, втілення минущости, як порох чи сніг — і вони вічні та незмінні. Вони перетривають усе.

Те, що в «Йові» було передчуттям, на час написання «Фальшивої ваги» стало певністю і фактом. «Фальшива вага» — теж не звіт, не репортаж, а притча на матеріялі того світу, котрий був уже недоступним, а невдовзі і зовсім зник. Конструкт про те, що закон заникає, зникає на периферії. Тимчасом, закону не було вже в самісінькому центрі. Відень був за крок до аншлюсу.

Занепад Айбеншютца можна відчитувати і як літературний автопортрет. От лише Рота вбив не гострий і важкий камінь, загорнений у хустку, а зовсім незагорнені вісті, які несла із собою доба. Останнім камінчиком, що спричинив обвал, стала звістка про самогубство Ернста Толера. Цвайґ відібрав собі життя гострою бритвою, Рот, як кажуть польською, — гострими алкоголями. Інструмент не такий стрімкий, але на довгу мету не менш надійний. Отже, автопортрет чоловіків, які не перетривали еміґрації, які назавжди залишилися у «Вчорашньому світі».

Ротові довелося пережити збурення паризького готелю «Foyot», його останньої умовної батьківщини. По тому — вже сама безпритульність, яку він прагнув здолати, вкорочуючи собі віку. А одинокою вітчизною, яка йому залишалася, була витворена в літературі: та, де він і оселився навіки. Та, де ми тепер шукаємо і знаходимо його. Небесний Єрусалим Йозефа Рота зведений із написаних і надрукованих слів, але до них не зводиться.