Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Куди? Куди? — ось у чому було питання.

«Решту, — сказав Каптурак, — я позвільняв і повипускав, хто куди хотів. Може, це й була помилка. Може, мені слід було притримати їх десь усіх разом. Але з тобою — я не знаю, що вдіяти з тобою. Гадаю, було би найліпше, якби ти повернувся назад додому, до Швабів. Хто тебе там упізнає? Евфемія ж не зрадить, а Самешкін такий дурень, що він тебе й не впізнає. Залишається єдиний Айбеншютц! Що так, то так: Айбеншютц залишається!»

«Ну і як з ним учинити?» — запитав Ядловкер. Він підвівся. Він уже не міг усидіти, коли мова заходила про Айбеншютца. Каптурак, що увесь час спокійно стояв, заходив туди-сюди. Виглядало це так, ніби він хоче зігрітися, але насправді він аніскілечки не мерз, ба йому навіть було гаряче від самих лише розмислів. У ньому вже давно жила думка, що на цьому світі стало би краще, якби на ньому не було айхмістра Айбеншютца.

«Айбеншютц повинен зникнути», — сказав він і зупинився.

«Як то?» — спитав Ядловкер.

«Цукрова кеґля!» — проказав Каптурак; лише це — нічого більше. Він якусь хвилю постояв. А тоді сказав:

«Поїдемо туди, сьогодні ввечері. Цукрова кеґля! — повторив він. — Я заїду по тебе, Ядловкере!»

Перш ніж вийти зі стриху, Каптурак ще обома руками зробив певний знак. Це виглядало так, наче він тримає в руках цукрову кеґлю і товче нею когось по голові.

Ляйбуш Ядловкер кивнув.

Увечері вони виїхали саньми, у Шваби, Каптурак і Ядловкер. Ядловкер закутався овечим кожухом із високим коміром, аби його ніхто не впізнав.

Була вже темна ніч, коли вони дісталися до прикордонної корчми і в'їхали в її широкі, розчинені ворота. Ядловкер постукав у задній вхід високої, склепінчастої, помальованої на червоно брами, що виходила на гостинець. Каптурак попростував до корчми.

Сьогодні було мало гостей — вівторок. Довго потривало, занім Онуфрій почув стукіт і вийшов, аби відчинити задню браму.

«Це я, — сказав Ядловкер. — Впусти мене мерщій. Жандарм уже тут?»

«Заходь, пане, — сказав Онуфрій, який навіть не знав, що Ляйбуш Ядловкер устиг побувати серед мертвих. — Ти що, втік із криміналу?»

«Так, давай швидше, — сказав Ядловкер, а потім, коли вони підійшли до ліхтаря: — Пізнати мене?»

«Лишень за голосом, пане!» — сказав Онуфрій.

«Де Евфемія?» — спитав Ядловкер.

«Ще в крамниці, — прошепотів Онуфрій. — Заходь!»

Пес — а звався він Павел — кинувся до Ядловкера, на радощах вимахуючи високо задертим хвостом. «Не гавкай! Не галасуй!» — прошепотів йому на вухо Ядловкер. Пес тихо і мовчки стрибав на нього і облизував руки.

Насамперед Ядловкер зазирнув у вікна, що виходили на подвір'я. Корчма була майже порожня. Він не забув, коли вони з Каптураком проїздили через замерзлу Струм'янку, висісти із саней і випорпати зі снігу, якого там було ність числа, великий, гострий камінь. Цей камінь він загорнув у хустку.