Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Наситившись, Ядловкер почав перейматися іншими думками і відчуттями. Раптом, невідомо чому, він подумав про чудових коропів і щук, що він їх щочетверга продавав на рибному ринку. Особливо він перейнявся думкою, що для того, аби їх забити, він хапав рибин за хвіст і товк головою об якийсь камінь. При цьому йому пригадалося, що людей убивають навпаки. Беруть камінь — ним може бути і цукрова кеґля — і товчуть ним по голові. Дивні думки приходять, коли сидиш зачинений на стриху. Думається, приміром, що в житті є вороги, а найбільшим із-поміж усіх ворогів є айхмістр Айбеншютц, причина усіх лих, до того ж коханець Евфемії. Самешкін теж її коханець, але це зовсім інша справа. Самешкін має на неї всі права, до того ж він не урядник. Окрім того, він не запроторював Ядловкера до криміналу. Якби Айбеншютца не існувало, можна було би преспокійно собі жити. Навесні Самешкін піде. Вахтмістра Сламу перевели. А хто впізнає Ядловкера з білявою бородою? Адже в цій місцевості крутиться так багато різних чужинців! Та й не Ядловкер він ніякий. Він уже раз міняв ім'я! Вже хапав риб за хвости і товк головою об камінь. Із людиною все навпаки. Беруть цукрову кеґлю і нею ззаду б'ють по голові! Але де? І коли? Айбеншютц не розгулює поночі одеськими портами.

Якби Айбеншютц десь подівся, можна було би преспокійно собі жити. Але він є. Його не сміє бути, його не сміє бути, думає Ядловкер. Його більше не повинно бути. Ось про що він думає невпинно. Ворони іноді сідають на дахове віконце. Ядловкер кидає їм недоїдки. Він сидить і мерзне, і чекає весни, свободи і помсти.

Одного дня приключилася така ось дивовижа: старший державний лісничий Степанюк знайшов у прикордонному лісі повішеного чоловіка. Він був холодний, закоцюблий і синій, коли його відрізали. Повітовий лікар Киньовер сказав, що він мертвий уже багато днів, десь зо тиждень тому повісився. Це був якийсь незнайомець, і жандарм Пйотрак сповістив слідчого суддю. Той приїхав зі Золотогрода. Він передав тіло тамтешній трупарні. З усього повіту, в певні дні, по тузині, запрошували мешканців, аби вони розпізнали тіло. Та їх і не довелося запрошувати. Вони сходилися самі, суто з цікавости. Пішов і Самешкін, хоча його й не запрошували, бо він не належав до цього повіту, пішов із цікавости. Втім, саме він єдиний і впізнав покійного: ним виявився пастух коней Михайло Клайка. Два роки тому його посадили. Він був серед в'язнів, призначених ховати померлих від холери. І було написано і засвідчено печаткою, що він помер у шпиталі від холери і похований такого-то і такого-то дня.

Як то? Він що, встав із мертвих, аби відтак повіситися в прикордонному лісі? Завели слідство. Кілька в'язнів, приведених із тюрми, теж упізнали колишнього побратима, Михайла Клайку. Не минуло й тижня, як заарештували двох повітових писарів, і ті зізналися, що їх підкупили і вони видали фальшиві свідоцтва про смерть. Вони теж зізналися, що підкупив їх Каптурак.

Прочекали ще тиждень. Про вислід слідства повідомили вахтмістрові жандармерії Пйотраку й айхмістрові Айбеншютцу, їм доручено і далі, як досі, спілкуватися з Каптураком у прикордонній корчмі. Отож вони й спілкувалися, і грали в тарок. Він почувався цілком певно. Він нічого не знав про арешт тих двох повітових писарів, а гроші, що їх йому заплатили родичі гаданих мерців, давно були в надійному місці, по інший бік кордону, в міняйла Пічемка.

Кілька днів по тому, доволі раннім ранком, якраз після того, як він заніс по драбині Ядловкеру сніданок, Каптурак почув добре знайоме дзеленчання, дзеленчання саней. Сани зупинилися, дзеленчання ще мить за інерцією потривало, без сумніву, сани зупинилися перед його ворітьми. Це не віщувало нічого доброго, що ж могли робити так рано сани перед його обійстям? Він відчинив віконниці. В санях сиділи жандарм Пйотрак і айхмістр Айбеншютц. У нього вже не було часу переставити драбину. Дуже швидко він зметикував, що краще негайно вибігти і привітати жахливих гостей. Отож він вибіг, волаючи вже від дверей: «Що за несподіванка! Що за несподіванка!»

Чоловіки висіли, і Айбеншютц сказав:

«Хочемо ненадовго до вас навідатися. Ще зарано, і в Литвака ще зачинено. Ми лише на чверть годинки, якщо не заперечуєте, якраз аби випити шнапсу і чаю. Що-що, а це у вас знайдеться, чи не так?»

У Каптурака вже не залишалося жодних сумнівів, що вони підозрюють його в переховуванні когось або принаймні чогось підозрілого. Він сказав: «Піду принесу шнапсу», — і вийшов із кімнати й надзвичайно прудко виліз драбиною догори. «Вони тут», — крикнув він крізь дахове вікно. Донизу він не зійшов, а просто-таки з'їхав, тримаючись долонями і стегнами за бічниці драбини. Помчав до кухні, по шнапс. До кімнати повернувся, радісно несучи пляшку і три келишки.

«У вас є пивниця?» — запитав жандарм Пйотрак.

«Так, — сказав Каптурак. — Але шнапс я приніс не звідти. В пивниці надто холодно на шнапс».

«Звідки ж ви його тоді принесли?» — спитав Пйотрак.

«Зі стриху», — сказав Каптурак і посміхнувся. Виглядало це так, ніби він пожартував, перепрошуючи водночас за те, що пожартував.

Рудий жандарм і справді подумав, що це жарт, і засміявся й собі. Каптурак плеснув себе по стегнах і аж перегнувся в поясі навпіл. Із запопадливости сміявся він, не з марнославства. Жандарм і айхмістр спорожнили свої чарки і підвелися. «Дякуємо за гостину», — сказали вони мало не в один голос. Потім всіли до саней, Каптурак відпровадив. Він дивився, як вони віддалялися в бік Позолотів.

Коли вони зникли з очей, він узяв із подвір'я драбину і знову поставив її в коридорі. Він був сповнений рішучости спекатись Ядловкера, в нього було лихе передчуття. Він спритно виліз драбиною догори, відчинив люк і увійшов на стрих. Він побачив, як Ядловкер неспокійно походжає туди-сюди, між натягненими мотузками, з яких звисали лилики.

«Сідай! — сказав Каптурак. — Треба поговорити!»

Ядловкер одразу збагнув, про що йтиметься.

«Отож мені забиратися, — сказав він. — Але ж куди?»

«Куди? Саме про це ми мусимо подумати! — відказав Каптурак. — Виглядає на те, що тебе вже перестали вважати мертвим, тому й ці несподівані відвідини. Мені дуже прикро, але я змушений тебе випросити. Погодься сам: я опікувався тобою, як власною дитиною, хоча я й твій позичкар. І не взяв із тебе ані гелера!»

«Куди ж мені піти?» — спитав Ядловкер. Тепер він мерзлякувато скоцюрбився у своєму хутрі на стільчику. Крізь маленьке, кругле дахове віконце, що скидалося на корабельний ілюмінатор, вдирався мороз, цей сірий вовк, лютий, голодний, сірий вовк. Було темно, хоча надворі світило сонце. Та крізь кругле віконце крижано-блакитне, невблаганне небо посилало на стрих лише скупе світло. Там, нагорі, панувало щось на кшталт морозяної, блакитної напівтемряви. І один, і другий виглядали в цьому освітленні марно.