Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Умирали, щоправда, не всі, але багато лежали хворі.

У прикордонному шинку грали лише айхмістр, жандарм Слама, пройдисвіт Каптурак і продавець каштанів Самешкін. Та й узагалі, його ледве чи можна було тепер назвати продавцем каштанів. Бо ж він уже майже не продавав каштанів. Та й як було продавати каштани в місцевості, де панувала холера? І то яка холера!

Люди мерли як мухи. Але то так лише мовиться, бо насправді більшість мух помирають помаліше, ніж люди. Минало три або й вісім днів, — залежить, і люди синіли. Язики звисали з розтулених ротів. Вони встигали ще кілька разів удихнути — і по всьому. І що давали лікарі й ліки, що їх присилали з губерніяльної управи? Одного дня з військової управи надійшов наказ: Тридцять п'ятий полк повинен негайно вийти зі Золотогродського повіту, отож жаху лише побільшало. Досі бідолахи вважали, що смерть, так би мовити, випадково пройшла крізь їхні доми і хати. Зате тепер, коли вже перевели ґарнізон, державним рішенням було підтверджено, що «чума», як вони її називали, — явище тривале. Зима ніяк не хотіла починатися знову. Люди прагнули морозу, якого зазвичай так боялися. А морозу все не було, не було і снігу, щонайбільше іноді йшов град, але здебільшого все ж дощ. А смерть усе ходила і ходила, і косила, і душила.

Одного дня сталося щось геть уже дивне. Кілька годин поспіль ішов червоний дощ, кривавий дощ, казали люди. Це був такий червонястий, дуже дрібненький пісок. Кількасантиметровою товщею лежав він у завулках і спадав із дахів. Це було так, ніби дахи кривавлять.

От тоді люди ще більше нажахалися, ніж тоді, при передислокації ґарнізону. І хоча губерніяльна управа послала до Золотогродського повіту ще одну комісію, і хоча ці вчені панове й витлумачували людям у громадському покої, що кривавий дощ — то всього-на-всього такий червоний пісок, занесений сюди здалека, аж ген із пустелі, в особливий, але відомий науці спосіб, жахливий страх не вийшов із людських сердець. І вони вмирали ще швидше і ще раптовіше, ніж досі. Вони гадали, що настав кінець світу; і хто б то ще мав охоту до життя?

Холера поширювалася зі швидкістю вогню. Від хати до хати, від села до торговища, а звідти до наступного села. Неушкодженими залишалися тільки окремі господарства і палац Графа Хойницького.

Неторкнутою залишалась і прикордонна корчма у Швабах, хоча крізь неї проходили хмари люду. Здавалося, що бацили негайно здихали в алкогольних випарах, які оповивали корчму.

Та що стосувалося айхмістра Айбеншютца, то він пив анітрохи не зі страху перед епідемією. Навпаки: він пив не тому, що боявся померти, він якраз вижити боявся, мусити жити без Евфемії. Вже якийсь час він узагалі її не бачив. Каптурак і Самешкін спільно поралися при крамниці. До того ж і небагато покупців приходило. Господь знає, що всі ці дні Евфемія робить сама в своєму покої. Що ж вона там робить?

Однієї ночі, випивши вже дуже багато, меду і дев'яностоградусної впереміш, айхмістр Айбеншютц прийняв геть божевільне рішення піти до її покою. Зрештою, це ж був і його покій. Інакше вже несила було витримати. Чим плутанішими ставали його думки, тим чіткіше поставав перед його очима образ Евфемії. Він мало не торкався її руками, нагої Евфемії, так, як вона перед ним лежала. Принаймні торкнутися її, думав він, лише торкнутися! Жодної з тих розкошей, що їх містить її тіло. Але ж торкнутися, лише торкнутися!

«Торкнутися! Торкнутися!» — проказував він уголос сам до себе, плентаючись сходами догори. Двері були відчинені, він увійшов, Евфемія була обернена до нього спиною. Вона сиділа в напівтемній кімнаті й дивилась у вікно. Що ж вона там бачить? Ішов дощ, як і в усі дні. У цій темній ночі, в дощі, що ж вона визирала там, за вікнами? Світилася крихітна нафтова лампочка. Вона стояла високо на шафі для одягу. Вона нагадувала Айбеншютцові якусь тьмяну і безглузду зірку.

Чому ж вона не обертається? Хіба він так тихо увійшов? Він був нездатний відповісти собі, як він увійшов. Ба він уже навіть не знав, коли це могло статися. Хоч він і хитався, йому здавалося, що він стоїть. Споконвіку стоїть отак отут.

«Евфеміє!» — покликав він.

Вона обернулася, вона негайно встала, підійшла до нього. Вона обняла його шию, потерлася щокою об його щоку і сказала: «Не цілувати! Не цілувати!» І знов його відпустила. «Сумно, скажи!» — промовила вона. Її руки безсило звисали вздовж тіла, два зранені крила. Та й узагалі тепер вона здалась Айбеншютцові великою, прекрасною, пораненою птахою. Він хотів був сказати, що вона для нього — найдорожче на світі, що він хотів би задля неї вмерти. Але промовив лиш, проти волі: «Я не боюся холери! Я не боюся холери!» І це тоді, коли його серце аж повнилося прекрасними, ніжними словами для Евфемії. Та язик не слухався. Язик не слухався.

Зненацька він відчув, що в нього пішла обертом голова, і він сперся на двері. Цієї миті вони розчахнулися, і він повалився долі. Він розумів усе, що відбувається. Він виразно бачив, як увійшов Самешкін, спершу вражено застиг на мить, потім він почув, як Самешкін своїм приязно-гортанним голосом запитує: «Що він тут робить?» — і як Евфемія відповідає: «Ти ж бачиш, він помилився! Він п'яний».

Отож я п'яний, подумав айхмістр Айбеншютц. Він відчув, як його підхопили під пахви, це був напевно не Самешкін, це були сильні руки, і виволокли через двері, що все ще були напівпрочинені. Відчув він і як його відпустили, і він ще виразно почув, що Самешкін каже йому «добраніч».

Що ж, справді добра ніч, подумав він. І заснув, як пес, поперек дверей коханої Евфемії, поряд із Самешкіновими чобітьми.

Уранці, дуже рано, його розбудив служник Онуфрій. Він тримав листа для айхмістра, листа зі службовим штемпелем. Айхмістр Айбеншютц устав, розбитий і втомлений, із твердої, холодної долівки. Він трохи соромився перед служником Онуфрієм за те, що спав отут, перед Евфеміїним порогом. Він підвівся і прочитав листа зі службовим штемпелем. Цього листа вислав повітовий лікар Кіньовер, і в ньому було написано таке:

«Високодостойний пане айхмістр,

обов'язок велить мені сповістити Вам, що Ваша дитина померла вчора ввечері. Життя Вашої дружини в небезпеці. На мою думку, вона не переживе наступної ночі.

Із найглибшою повагою, доктор Кіньовер».