Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Довкола панував звичний галас дезертирів. Вони навчіпочки сиділи на підлозі, грали в карти і кидали кості. Програвши все, затягали пісню. Зазвичай вони співали: «Я любіл тєбя», фальшиво, деренчливими голосами.

Врешті Евфемія із Самешкіним підвелися. Попідручку пішли вони сходами догори, а бідолашний айхмістр Айбеншютц безсило дивився їм услід. Урешті до нього дійшло, що він повинен залишатися тут. Так, тут! Він уже трохи випив, наш айхмістр Айбеншютц. Раптом йому здалося, що він може відтіснити Самешкіна, за умови лише, що залишиться, просто залишиться на ніч у готелі. Його пійняв жах при думці про повернення, хоча він і розумів, що не побачить ані дружини, ні дитини писаря Новака. Зненацька вахтмістр Слама видався йому неймовірно рідним. І Айбеншютц сказав йому: «Скажіть, мені лишитися тут?»

Жандарм замислився і взявся за голову, так ніби знову хотів скинути шолом, хоча, звісно, давним-давно його зняв.

«Я вважаю, що ви повинні залишатися тут», — сказав він урешті, на мить замислившись. Отож айхмістр залишився у прикордонній корчмі.

Згодом, через кілька тижнів, він і сам не розумів, чому попросив у жандарма Слами поради і чому залишився у прикордонній корчмі.

У той час айхмістрові Айбеншютцові загалом велося дуже кепсько. Зима прийшла.

Цієї зими Айбеншютц боявся.

Ох, що то була за зима! Роками вже не бачено такої! Вона надійшла раптово, як надходить зовсім уже велика, гостра пані, з батогами. Річка Струм'янка замерзла негайно, в один день. Грубезна крига затягнула її раптово, так ніби утворилася не з води, а взялася звідкись, бозна-звідки.

Горобці не просто падали мертві з дахів, вони замерзали просто в леті. Навіть галки і ворони трималися неподалік людських осель, щоб і їм припала дещиця тепла. Найпершого ж дня з дахів — великі та міцні — звисали бурульки. А вікна виглядали, наче грубі кристали.

Ох, як же самотньо було айхмістрові Айбеншютцу! Той і овий знав його: скажімо, вахтмістр Слама, і купець Балабан, і присадкуватий Каптурак. Але що всі вони значили! В його велетенській самотності ті декілька людей, яких він знав, здавалися йому загубленими посеред крижаної пустелі комашками. Він був дуже нещасний, наш айхмістр Айбеншютц. Та він уже й не шукав людського товариства. Він уже почувався мало не добре посеред своєї пустелі. Тепер він знову мешкав у корчмі. Мешкав знову поблизу Евфемії. Так, він уставав дуже рано, аби побачити, як вона надходить. Вона приходила раніше від Самешкіна. Він вставав щойно за годину. Він був лагідний і лінивий, дуже лінивий. Він не любив раннього вставання, ба він ненавидів ранки. До речі, люди, що купували печені каштани, приходили щойно пополудні. І що було Самешкіну робити вранці-рано? Ну не любив він ранніх ранків, та й годі.

І все ж Айбеншютц і на нього чекав із нетерпінням. На Айбеншютца добре впливало перебування поблизу Самешкіна. Він навіть почав любити Самешкіна. Бо ж хай там як, але Самешкін носив у собі щось від солодкого-пресолодкого Евфеміїного тепла. А зима ж була така холодна! І він, айхмістр Айбеншютц, був такий самотній! Він, айхмістр Айбеншютц, котрий іноді приступав до великих, закіптюжених воріт корчми і ставав поряд із Самешкіним, продавцем печених каштанів, попри становище і посаду, він був такий самотній. Приходили різні люди купувати каштани, сирі та печені, і часом айхмістр Айбеншютц навіть заступав Самешкіна в його занятті, коли той десь відходив. Із часом Самешкін йому вельми навіть полюбився. Він і сам не розумів до пуття, чому, але Самешкін йому просто полюбився.

Із часом він полюбив його, як люблять брата.

Усе йшло добре або більш-менш добре аж до того дня, коли сталося неймовірне. А було так, ніби зима раптом перестала бути зимою. Просто вирішила перестати бути зимою. Із жахом слухали мешканці повіту, як стріляє лід на Струм'янці, мало не тиждень по Різдві. Якщо вірити старому переказові, що кружляв у цій місцевості, то ця стрілянина віщувала велике лихо на наступне літо. Всі були дуже налякані й ходили зі спантеличеними обличчями.

І що ж, вони мали рацію. Старий переказ мав рацію. Бо кілька днів по ламанні льоду в місті залютувала страхітлива пошесть, пошесть, що зазвичай з'являється лише влітку: холера.

Все довкола топилося, можна було подумати, що настала весна. Ночами йшов дощ. Він ішов тихо і рівномірно, це виглядало як небесне милосердя, але це було псевдомилосердя. Люди вмирали одне за одним з небаченою швидкістю, не прохворівши й трьох днів. Лікарі казали, що це холера, та люди в цій місцевості твердили: чума. Та, зрештою, все одно, що це була за хвороба. В кожному разі, люди вмирали.

Коли вмирання виявилося безконечним, губерніяльна управа почала присилати в Золотогродський повіт багато лікарів і ліків.

Та було немало таких, які стверджували, буцімто лікарі та ліки щонайвище шкодять, а розпорядження губерніяльної управи ще гірші від чуми. Найкращим засобом зберегти своє життя, — казали вони, — є алкоголь. Тож почалося величезне пияцтво. Навіть багато хто, кого там зроду не бачено, приїздили тепер у Шваби до прикордонної корчми.

Айхмістр Айбеншютц теж почав непомірно пити. І то не так зі страху перед хворобою чи смертю, а тому, що загальний потяг до пиття якнайбільше йому пасував (може, “відповідав”?). Йому анітрохи не залежало на тому, щоб уникнути великої пошести, — радше власного страждання. Так, можна сказати, що він просто-таки вітав цю пошесть. Бо вона давала йому нагоду злагіднити власний біль, а йому здавалося, що він такий велетенський, якою не годна бути жодна пошесть. Власне кажучи, він прагнув смерти. Уявлення про те, що він може стати однією з численних жертв холери, справляло йому неабияку приємність, ба він навіть із ним зріднився. Та як очікувати смерть, не знаючи, чи справді вона прийде, якщо не глушити себе горілкою?

Отож айхмістр Айбеншютц пив.

Усі, хто ще залишався живий, віддавалися самогонові, уже не кажучи про дезертирів. Трьох Ядловкерових позичкарів уже забрала холера, залишався тільки присадкуватий Каптурак, цей небажаний Каптурак. Він теж пив, його жовте, зморшкувате лице не рожевіло, ніщо його не брало, ні бацили, ні спирт.