Розділ «Глупота говорить»

Далі. Якщо життя починається від злягання, а злягання, у свою чергу, зобов’язане Анойї-безрозсудності, моїй служниці, то тепер розумієте, якою мірою мені всі зобов’язані! Або хіба, раз спородивши, захотіла б жінка повторити те ж саме, якби не приходила божественна Лето-забутливість? Більше того, навіть сама Венера, — хай вибачить мені Лукрецій! — навіть вона не заперечує, що без моєї допомоги її сила була б недостатньою й марною.

Отож саме з нашого п’янкого жарту й забавки народжуються й гоноровиті філософи, і ті, що нині їх заступають, тобто ченці, і багряношатні царі, і благочинні, і тричі пресвяті папи римські, і, нарешті, увесь гурт поетичних богів, яких розвелося так багато, що навіть Олімп, хоч і який він великий, ледве вміщує всіх.

Глупоті завдячуємо житейські вигоди.

Та була б я малим розсадником і джерелом життя, якби не приносила людям зручностей. Я навіть доведу, що вони взагалі існують лише завдяки мені. Справді, хіба то, з дозволу сказати, життя без розваг? Ви вже аплодуєте? Я так і знала. Адже ніхто з вас не настільки розумний чи, краще сказати, дурний, ні, таки розумний, щоб так думати. Навіть стоїки не цураються втіх. Прилюдно, щоправда, вони лають їх на всі заставки, але то для годиться, аби, настрахавши інших, самим любенько собі втішатися. Та й скажіть, нарешті, чи буде життя не сумним, не ворожим, не огидним, а, навпаки, любим, приємним, якщо йому не додати приправи з глупоти, тобто — розваги? При цьому достатньо було б послатись на вельми знаного Софокла, в якого є дуже любий мені вислів:

Найсолодше життя, як нема про що думати нам.

Розгляньмо, однак, це питання ґрунтовніше.

Нерозумне дитинство.

Всі згодні, що дитинство — найщасливіший і найприємніший вік. Але чим нас приваблюють діти, за що ми їх так любимо, так пестимо? Чому навіть вороги захоплюються ними? А це тому, що вабить усіх до себе принадна глупота, якою розсудлива природа обдарувала дітей. Дещицею насолоди вона скропила важку працю вчителів і зробила їх таким чином лагіднішими до своїх учнів.

Юність.

Услід за дитинством приходить юність. Всі її люблять, запопадливо славлять, всі перед нею запобігають, люб’язно простягають руку допомоги. Але звідки, питаю, ця принада молодості? Звідки ж іще, як не від мене?! Адже саме з моєї ласки юність не часто мудрує і рідко коли супиться.

Зрілий вік.

Щиро кажучи, коли люди стають зрілішими й досвідченішими, більш вихованими й розумними, — саме тоді в них і починає в’янути врода, гасне життєва сила, бадьорість, зникає зовнішня привабливість.

Старість.

Хто чим більше віддаляється від мене, той тим більше наближається до смерті; настає осоружна старість — остогидлива не тільки для тих, хто поруч з тобою, а й для себе самого. Через безліч злигоднів цей вік справді був би нестерпним, якби не з’явилась я їм на допомогу.

Боги поетів мають звичку допомагати стражденним, прийнявши чужу подобу. Я це роблю так само: тих, що вже стоять одною ногою в могилі, знову повертаю до дитинства. Ось чому про старих і кажуть часом, що вони здитинились.

Якщо когось цікавить, як це робиться, будь ласка, слухайте. Я заманюю їх до річки Лети-забуття, що бере свій початок на блаженних островах, а в підземному царстві тече вузеньким потічком. Попивши її води, старі позбуваються душевних мук і знову стають молодими. Саме тут вони буцімто й починають втрачати здоровий глузд і поводитись нерозумно.

Чому? Та тому, що впадають в дитинство. Бо ж дітям личить бути дурниками. Що нас найбільше приваблює в цьому віці, як не бездумність?! Адже дитина з розумом дорослого була б просто нестерпною. Доречно згадати при цьому й відоме прислів’я: «Ненавиджу дітей, передчасно змудрілих!» Уявіть собі, яким нестерпним був би досвідчений дідуган, що зберіг при цьому життєву силу й гостроту мислення! Тому стареча глупота — справжнє благо. Обезумівши, старі позбуваються злощасних клопотів, якими завжди обплутаний мудрець. Завдяки мені, вони стають добрими товаришами по чарці; не відчувають пересичення життям, яке так важко зносити у зрілому віці. До того ж, уподібнившись Плавтовому дідові, старі вдаються часом до заняття, що передається на письмі відомими трьома літерами — АМО, тобто — «кохаю». Якими б нещасними були вони, якби при цьому залишались мудрими!

Щасливий з моєї ласки дід стає вдячним другом і приємним базікою. Взяти, для прикладу, хоча б Гомера. Старезний Нестор у нього виголошує промову, солодшу за мед, тоді як молодий Ахілл — ущипливу, колючу. У того ж таки Гомера в іншому місці старі сидять на міських мурах і ведуть тиху, неквапну розмову, подібну, як каже поет, до шелесту лілей.[6]

Дитинство, певна річ, дуже приємна пора, але воно позбавлене великої насолоди в житті — нескінченних і пустопорожніх теревенів, якими грішать старі.

Старим дуже подобаються діти, а дітям, у свою чергу, — старі. Це тому, що