Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Прозвучала якась відповідь, але Бен не розібрав, що саме: діти були надто далеко, а тут, поряд з річкою — це, звісно, текла Кендаскіґ — було надто шумно. Але йому здалося, що голос того, хто відповідав, звучав злякано. Він міг поспівчувати.

Потім голос Віктора Кріса проревів дещо, чого Бен не зрозумів зовсім:

— Що це нахер за цяцькова гребля!

Цяцькова гребля? Цяцькова бредня? Чи, може, Віктор вилаявся: «що це нахер за цяцькова ’бля», а Бен його неправильно почув?

— Давай розламаємо! — запропонував Ригайло.

Почулися протестуючі голоси, а за ними скрики болю. Хтось почав плакати. Так. Бен міг поспівчувати. Його впіймати вони не зуміли (принаймні поки що), але тут натрапили на гурт інших малих, на яких могли вилити своє оскаженіння.

— Авжеж, розламаємо, — сказав Генрі.

Сплески. Виски. Пориви голосного ідіотського реготу від Віктора й Ригайла. Болісний і лютий крик когось із малюків.

— Не втюхуй мені свого лайна, ти, мале заїкувате чуперадло, — промовив Генрі Баверз. — Я сьогодні більш ні від кого лайна не стерплю.

Пролунав тріскотливий гуркіт. Шум води нижче за течією погучнішав, вода на коротку мить ревнула, перш ніж заспокоїтися до свого попереднього безтурботного жебоніння. І раптом Бен збагнув. Цяцькова гребля, так. Саме це Віктор і промовив. Ті діти — двоє чи троє, судячи з голосів, коли він повз них проходив — будували греблю. Саме її Генрі з його дружками оце щойно й зруйнували. Бен навіть подумав, що він знає одного з тих дітей. Єдиним «заїкуватим малим чуперадлом», якого він знав у Деррійській школі, був Білл Денбро, котрий навчався в паралельному п’ятому класі.

— Ви не мусили цього робити! — закричав чийсь тоненький і боязкий голос, і цей голос Бен також упізнав, хоча не міг отак відразу зіставити його з певним обличчям. — Навіщо ви це зробили?

— Бо мені так схотілося, уйобки! — проревів у відповідь Генрі. Почулося соковите «гуп». А слідом за тим скрик болю. Після скрику пішли ридання.

— Заткнися, — промовив Віктор. — Заткни свій плач, малявко, а то я відтягну тобі донизу вуха й зав’яжу їх у тебе під підборіддям.

Плач перетворився на задавлене гугніння.

— Ми йдемо, — оголосив Генрі, — але перш ніж ми це зробимо, я хочу знати одне. Ви бачили такого з себе жирного хлопця в останні хвилин так із десять? Великий жирний хлопець, весь закривавлений і порізаний?

Відповідь прозвучала занадто коротка, щоб бути чимсь іншим за «ні».

— Ти певний? — перепитав Ригайло. — Краще тобі бути цього певним, плямкало.

— Й-й-йа п-п-певен, — відповів Білл Денбро.

— Гайда, — гукнув Генрі. — Він, ма’ть, перебрів на той бік ще раніше.

— Па-па, хлоп’ята, — гукнув Віктор Кріс. — Це дійсно була цяцькова гребля, повірте мені. Вам буде краще без неї.