Розділ «Частина перша Давніша тінь»

Вслизання в неї було наче вслизання у якесь рафіноване масло.

Він рухався в одному ритмі з нею, користаючись нею, але дозволяючи і їй користатися собою, і перший раз вона кінчила майже відразу, скрикуючи, занурюючи нігті йому в спину. Потім вони гойдалися разом повільними, довгими хвилями і десь там, гадав він, вона кінчила знову. Том теж перебував близько того, вже потім він буде думати про баланс очок у «Вайт Сокс» або про те, як дехто на роботі намагався підірвати його оцінку Чеслі,[162] і тоді він знову буде в порядку. А далі вона почала пришвидшуватись, поки її ритм нарешті не розчинився в розпаленому бриканні. Том задивився їй у лице, на ті єнотові кільця навкруг очей, на розмазану помаду, і відчув раптом, як його скажено понесло до краю.

Вона сіпала стегнами дужче й дужче — в ті дні між ними ще не було його пивного пуза, і їхні животи, мов дві долоні, аплодували в дедалі швидшому ритмі.

Насамкінець вона закричала та ще й вкусила його своїми маленькими, рівненькими зубами.

— Скільки разів ти кінчила? — запитав він, після того як вони вже побували в душі.

Вона відвернулася, а коли заговорила, то так стиха, що він її майже не чув:

— Це не те, про що тобі вільно питатися.

— Ні? Хто тобі таке сказав? Містероджерс?[163]

Він ухопив її рукою за обличчя, глибоко вдавлюючи великий палець в одну щоку, а в іншу — решту пальців, з підборіддям у пастці його долоні.

— Ти розкажеш Тому, — мовив він. — Ти чуєш мене, Бев? Кажи таткові.

— Три, — відповіла вона неохоче.

— Добре, — сказав він. — Можеш викурити сигарету.

Вона недовірливо поглянула на нього, руде волосся розкидане по подушці, сама вся така, без нічого на ній, окрім мереживних високих трусиків. Один лише цей її вигляд підбурював його мотор до нового заведення. Він кивнув:

— Можеш. Усе гаразд.

Вони офіційно побралися в цивільній церемонії за три місяці після того. Прийшло двоє його друзів; з її боку була присутня єдина подруга Кей МакКолл, котру Том називав «та цицяста сучка-феміністка».

Усі ці спогади, наче уривок прискорено прокрученої кіноплівки, промайнули в голові Тома в проміжку якихось кількох секунд, поки він стояв в одвірку, спостерігаючи за нею. Вона вже перейшла до нижньої шухляди комода, який сама іноді називала «своїм вікендовим бюро», і тепер закидала до валізи спідню білизну — не ті речі, що подобалися йому, ковзкі атласи та гладенькі шовки; летіли бавовняні речі, зовсім дівчачі трусики, більшість із них вилинялі й із ґульками розтягнутих гумових стрічок у поясах. Якась бавовняна нічна сорочка, на вигляд немов з «Маленького будиночка серед прерії».[164] Беверлі полізла рукою до задньої частини цієї, нижньої, шухляди — намацати щось іще там заховане.

Тим часом Том Роган вирушив по ворсистому килиму до своєї шафи. Ноги мав босі, тож пересування його було беззвучним, як легкий повів бризу. Там виявилися сигарети. Оце-то його вже насправді збісило. Довгий уже час минув відтоді, як вона забула той свій перший урок. Були й інші повчальні уроки відтоді, вельми багацько їх було, траплялися спекотні дні, коли вона була змушена носити блузи з довгими рукавами, а подеколи навіть застебнуті аж під горло в’язані кардигани. Похмурі дні, коли вона ходила в темних окулярах. Але саме той перший урок був таким негаданим і фундаментальним…

Том уже геть забув про той телефонний дзвінок, що був збудив його з занурення у глибокий сон. Ця сигарета. Якщо вона зараз курить, отже, забула про Тома Рогана. Тимчасово, звісно, лише тимчасово, але тимчасово це збіса довго. Що могло спричинитися до цієї її забудькуватості, не мало значення. Такі речі не мусили траплятися в його домі з жодних причин.

На внутрішньому боці дверей шафи висів широкий чорний шкіряний пасок. Пряжки на ньому не було; він її зняв давно. На одному кінці, де колись була та знята пряжка, пасок загинався назад, цей подвоєний його відтинок утворював петлю, в яку й просковзнув зараз рукою Том Роган.

«Томе, ти погано поводився», — інколи примовляла його мати — ну, «інколи», мабуть, тут не зовсім вдале слово; мабуть, доречнішим було б «часто». «Ходи-но сюди, Томмі! Я завдам тобі хльости». Його дитяче життя було позначено пунктиром від хльости до хльости. Врешті-решт він утік до штатного коледжу у Вічіті[165], але, очевидно, не існує такої речі, як остаточна втеча, бо він не перестав чути її голос у снах: «Ходи-но сюди, Томмі! Я мушу завдати тобі хльости. Хльости…»