Розділ «Частина перша Давніша тінь»

— Заради божої ласки! Припини це!

Вона зіщулилася від його голосу, вражена; хоча Едді стиснув у руці свій інгалятор, він не пустив би його в діло. Майра побачила б у цьому слабкість, яку могла б використати проти нього.

«Господи милий, якщо Ти там є, прошу, повір мені, коли я кажу, що не бажаю кривдити Майру. Я не бажаю завдати їй ані порізу, ані навіть синця. Але я обіцяв, ми всі пообіцяли, ми поклялися кров’ю, прошу, допоможи мені, Боже, бо я мушу це зробити…»

— Я ненавиджу, коли ти кричиш на мене, Едді, — прошепотіла вона.

— Майро, мені ненависно, коли я змушений це робити, — сказав він, і вона скривилася.

«Ну от, Едді, знову ти її образив. Чому б тобі просто не надавати їй стусанів, поганяти по кімнаті? Це, либонь, було б добросердіше. І швидше».

Раптом — можливо, саме думка про те, як ганяєш когось стусанами по кімнаті, викликала цей образ — він побачив обличчя Генрі Баверза. Це він уперше за багато років подумав про Генрі Баверза, і це жодним чином не вплинуло на його душевний стан. Жодним чином.

Він на мить заплющив очі, потім розплющив їх і сказав:

— Ти не заблукаєш, і він на тебе не кричатиме. Містер Пачино дуже добра людина, з поняттям.

Він ніколи в житті не возив Пачино, але заспокоїв себе розумінням, що принаймні емпірична статистика зараз на боці його брехні — популярна міфологія стверджує, ніби всі знаменитості гівнюки, але Едді достатньо їх перевозив, аби знати, що зазвичай це неправда.

Звісно, траплялися винятки з цього правила — і в більшості випадків ці винятки були справжніми монстрами. Він палко сподівався, що Пачино не один з таких.

— Він справді такий? — перепитала вона сором’язливо.

— Так. Саме такий.

— Звідки ти знаєш?

— Деметріос возив його рази два чи три, коли працював у «Мангеттен лімузині», — жваво відказав Едді. — Він розповідав, що містер Пачино завжди залишав на чай щонайменше сорок доларів.

— Мені було б байдуже, якби він залишив п’ятдесят центів, аби лише не кричав на мене.

— Майро, це ж легко, як раз-два-три. Перше, ти забираєш його завтра з «Сейнт-Реджиса» о сьомій вечора і везеш його до офісу «Ей-Бі-Сі»[143]. Вони перезаписують останній акт тієї п’єси, де Пачино грає — «Американський бізон», так, мені здається, вона називається. Друге, близько одинадцятої ти везеш його назад у «Сейнт-Реджис». Третє, ти повертаєшся в гараж, ставиш машину і розписуєшся в табелі про закінчення роботи.

— І це все?

— Це все. Ти зможеш зробити це навіть стоячи на голові, Марті.

Зазвичай Майра хихотіла, коли звучало це пестливе прізвисько, але зараз вона лише поглянула на нього з болісною, дитячою серйозністю.