Міст Поцілунків стояв майже за півмилі звідтіль вгору по річці; вони збиралися перейти по набагато менш розмальованому Мосту Мейн-стрит. Води в Кендаскіґ було по-літньому мало, завглибшки не більш як чотири фути, вона мляво обтікала мостові бики.
Коли «Дастер»[43] наздогнав їх (Стів Дубей помітив, коли вони виходили з «Сокола», і радісно показав на них решті), вони були перед мостовим прогоном.
— Підрізай! Підрізай! — закричав Рукатий Ґартон. Пара чоловіків якраз пройшла під вуличним ліхтарем, і він побачив, що вони тримаються за руки. Це його збісило… але не так сильно, як його збісив той капелюх. Велика паперова квітка на ньому безглуздо кивала туди-сюди. — Підрізай же, чорти б твою матір!
І Стів підрізав.
Кріс Анвін заперечував свою активну участь у тому, що відбулося далі, але Дон Хагарті розповів іншу історію. Він сказав, що Ґартон вискочив з машини ледь не раніше, ніж вона зупинилася, а слідом за ним швидко й інші. Пішла балачка. Недобра балачка. Того вечора Ейдріан не намагався зухвало пустувати чи кокетувати; він зрозумів, що вони потрапили в серйозну неприємність.
— Давай сюди капелюх, — сказав Ґартон. — Віддай його мені, підаре.
— Якщо я віддам, ви залишите нас у спокої? — прохрипів злякано, майже плачучи, Ейдріан, переводячи погляд нажаханих очей то на Анвіна, то на Дубея, то на Ґартона.
— Просто віддай мені цю херню!
Ейдріан віддав капелюха. Ґартон дістав з лівої передньої кишені своїх джинсів ніж і розрізав капелюх навпіл. Потім потер ці половинки об сідниці джинсів. Кинув їх собі під ноги й потоптав.
Поки їхня увага поділялася між Ейдріаном і капелюхом, Дон Хагарті трішки відступив назад — роздивлявся, як він сказав, чи нема десь копа.
— Ну а тепер ви дозволите нам пі… — почав Ейдріан, і тоді-то Ґартон ударив його в обличчя, відкинувши назад, до пішохідного парапету мосту заввишки по пояс. Ейдріан зойкнув і, змахнувши руками, прикрив собі рота. Крізь пальці йому ринула кров.
— Ейді! — скрикнув Хагарті й знову кинувся вперед. Дубей підставив йому ногу. Ґартон копнув його чоботом у живіт, збивши з хідника на дорогу. Проїхала якась машина. Хагарті підвівся на коліна й закричав до неї. Вона не загальмувала. Водій, розповідав він Ґарденеру з Рівзом, навіть не озирнувся.
— Заткнися, підаре! — сказав Дубей і копнув його збоку в обличчя. Хагарті упав боком до риштака, напівзапаморочений.
За кілька секунд він почув чийсь голос — Кріса Анвіна, — той наказував йому забиратися геть, поки не отримав того, що отримає його дружок. У своєму власному свідченні Анвін підтвердив, що висловлював таке застереження.
Хагарті чув глухі удари й крики свого коханого. Ейдріан кричав, мов кролик у пастці, розповідав він поліцейським. Хагарті поповз назад до перехрестя і яскравих ліхтарів автобусної станції, і, лише віддалившись достатньо, він обернувся назад подивитися.
Ґартон, Дубей і Анвін перекидали одне одному Ейдріана Меллона — який був на зріст либонь п’ять футів п’ять дюймів і важив фунтів сто тридцять п’ять у намоченому стані[44] — наче м’яч на трьох. Тіло його метлялося й теліпалося, наче тіло якоїсь ганчір’яної ляльки. Вони його били, гамселили, рвали на ньому одяг. Хагарті сказав, що бачив, як Ґартон ударив Ейдріана в пах. Волосся Ейдріана висіло, закриваючи йому обличчя. Кров текла в нього з рота, просякаючи сорочку. На правій руці Рукатий Ґартон носив два персні: один з емблемою Деррійської середньої школи, а інший він сам собі зробив на уроках праці — з нього на три дюйми видавалися переплетені літери «МЖ». Абревіатура назви метал-гурту «Мертві Жуки», яким тоді якраз захоплювався Ґартон. Тими перснями Ейдріану порвало верхню губу й розтрощило троє сусідніх зубів у верхнім ряду.
— Поможіть! — скрикував Хагарті. — Поможіть! Поможіть! Вони вбивають його! Поможіть!
Будівлі вздовж Мейн-стрит манячили темні й потайні. Ніхто не приходив на допомогу — навіть з того острівця білого світла, яким була позначена автобусна станція, і Хагарті не міг зрозуміти, як таке може бути: там же були люди. Він їх бачив, коли проходив з Ейді. Чому ніхто не приходить на допомогу? Зовсім ніхто!
— Поможіть! Поможіть! Вони вбивають його, поможіть, благаю, заради Бога!
— Поможіть, — шепнув чийсь тихесенький голосок ліворуч від Дона Хагарті… а потім звідтам почулося хихотіння.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Воно» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша Давніша тінь“ на сторінці 16. Приємного читання.