Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Після чого взяли мене лагідно за руки й відвели до першого іспанського форпосту.

Коли Веласкес дійшов до цього місця, він видався нам дуже пригніченим і розсіяним, тож побачивши, що йому далі важко буде розповідати, ми попросили, щоб решту він відклав на наступний день.

День двадцять п'ятий

Ми продовжували нашу подорож гарними, але безлюдними околицями. Коли обходили одну з гір, я віддалився від каравану, і мені здалося, що чую стогони в глибині густо зарослої долини, що тяглася вздовж дороги, на якій ми знаходилися. Стогони посилились, я зіскочив з коня, прив’язав його, витягнув шпагу й заглибився в зарості. Чим ближче я підходив, тим більше здавалося, що стогони віддаляються; нарешті я вийшов на відкрите місце, де опинився серед восьми чи десяти людей, озброєних мушкетами, які одразу взяли мене на мушку.

Один з них крикнув, щоб я віддав йому шпагу; замість відповіді я підбіг, хотів прохромити його наскрізь, але він тоді поклав мушкет на землю, наче сам здавався мені в полон, і запропонував мені капітуляцію, вимагаючи від мене якихось обіцянок. Я відповів, що не буду ані капітулювати, ані обіцяти щось.

У цю мить почулися крики подорожніх, які гукали мене. Ватажок — як здавалося — банди сказав мені:

— Сеньйоре кавалере, тебе шукають, ми не можемо тратити часу. Через чотири дні ти мусиш покинути табір і вирушити дорогою на захід; там ти зустрінеш людей, які мають довірити тобі важливу таємницю. Стогони, які ти чув, то була хитрість, щоб заманити тебе до нас. Тож не забудь і приїдь своєчасно.

Після цих слів він злегка мені вклонився, свиснув і зник разом з товаришами. Я повернувся до каравану, але не вважав за потрібне розповідати про мою зустріч. Ми рано зупинилися на ночівлю і після вечері попросили Веласкеса, щоб він закінчив свою розповідь, що він і зробив, почавши так:

Я вам вже казав, у який спосіб, звертаючи увагу на загальну впорядкованість всесвіту, я гадав, що винайшов застосування математичних методів, нікому до того не відоме; потім я вам розказав, як моя тітка Антонія своїм нескромним і невідповідним запитанням зумовила, що мої думки немовби зібралися у фокус і упорядкувалися в систему. Потім розповів, як — переконавшись, що мене вважають безумцем — я від найбільшої екзальтації свідомості одразу впав на саме дно розчарованості. Тепер я признаюся вам, що той стан пригніченості був довгим і болісним. Я не смів підняти погляд на людей, мені здавалося, що мої ближні змовилися, щоб одіпхнути й принизити мене. Я з нехіттю дивився на книжки, які подарували мені стільки приємних хвилин, тепер я бачив в них тільки безглуздий набір слів. Не брав більше в руки табличок, не рахував, розхиталися нерви мого мозку, втратили всю свою стійкість, і не мав я сил думати.

Батько помітив мою розчарованість і розпитував про причини. Я довго опирався, нарешті повторив йому слова арабського шейха і розповів про смуток, який терзав мене від часу, коли мене вперше назвали безумним. Батько опустив голову на груди й залився сльозами. Після довгого мовчання він подивився на мене повним співчуття поглядом і сказав:

— Ах, сину мій, ти тільки виглядаєш безумним, а я справді був ним цілих три роки. Твоя розсіяність і моя любов до Бланки — це не головні причини наших клопотів; наші нещастя мають глибші причини. Природа, надзвичайно плідна й різноманітна в своїх засобах, із задоволенням нехтує своїми найголовнішими правилами; особистий інтерес перетворює в головний стимул усієї людської діяльності, але при цьому то тут, то там створює в людській масі винятки, у яких егоїзм майже непомітний, і вони назовні скеровують усі свої думки й помисли. Одні займаються науками, інші — загальним добробутом; впроваджують чужі відкриття, наче вони самі їх зробили, або рятівні для держави закони — наче самі від них мають користь. Звичка забувати про самих себе вирішальним чином впливає на їх долю: вони не вміють бачити в людях знаряддя власного щастя, а коли доля стукає до них, вони й не подумають відчинити їй двері. Мало хто здатен забувати про самого себе; ти знайдеш користолюбство у тих порадах, які люди тобі даватимуть, у послугах, які тобі робитимуть, у союзах, яких вони прагнуть, і в дружбі, яку вони зміцнюють. Зайняті власним інтересом, нехай і дуже віддаленим, вони байдужі до всього, що не стосується їх особисто. Зустрівши на своєму шляху людину, яка іґнорує власний інтерес, вони не можуть її зрозуміти, приписують їй тисячі прихованих причин, обман чи безумство, виганяють зі свого гурту, безчестять і висилають в африканські пустелі.

Сину мій, ми обоє належимо до цього проклятого племені, але й ми маємо свої радощі, які я мушу дозволити тобі пізнати. Я не жалів нічого, щоб зробити з тебе шелихвоста й дурника, проте небо не сприяло моїм зусиллям і обдарувало тебе чулою душею і світлим розумом. Тому я повинен відкрити тобі задоволення нашого життя; вони не дуже гучні й блискучі, зате чисті й солодкі. Яким я був щасливим в душі, дізнавшись, що дон Ісаак Ньютон похвалив одну з моїх анонімних праць і хотів неодмінно познайомитися з автором. Я не відкрив свого імені, але, стимульований до нових зусиль, збагатив свій розум багатьма невідомими мені до цього поняттями, був переповнений ними, не міг їх стримати, вибігав, щоб розказувати про них скелям Сеути, дарував їх усій природі й приносив у жертву Творцю. Спогади про мої страждання домішували до тих високих почуттів зітхання й сльози, які також мучили мене не без певної приємності. Вони нагадували мені, що навкруг — нещастя, які я можу полегшити; я поєднувався думками з намірами Провидіння, з ділами Творця, з поступом людського духу. Мій розум, моя особа, моє призначення уявлялися мені не в якомусь окремо взятому вигляді, а входили в склад однієї великої цілості.

Так минув період пристрастей, після чого я знову віднайшов самого себе. Чулі зусилля твоєї матері сто разів на день переконували мене, що я є єдиним об’єктом її турбот. Мій дух, замкнений сам у собі, допустив до себе почуття вдячності, радість чулого співжиття. Дрібні випадки дитячих років твоїх і твоєї сестри підтримували в мені вогонь найсолодшої розчуленості.

Сьогодні твоя мати живе тільки в моєму серці, і мій розум, знесилений роками, нічого вже не може додати до скарбниці людських знань; але я з радістю дивлюся, як ця скарбниця з кожним днем збільшується, і простежую думкою поступ цього зростання. Заняття, яке пов’язує мене із загальним розумовим рухом, не дозволяє мені думати про власну немічність, сумну приятельку мого віку, і я ще досі не познайомився з нудьгою в житті. Тож бачиш, сину мій, що й ми маємо наші радощі, а якби ти став шелихвостом, як я цього хотів, то ти також мав би й свої неприємності.

Альварес, коли був тут, говорив мені про мого брата так, що це збуджувало радше жалість, ніж заздрість: «Герцоґ, — говорив він, — досконало знає двір, легко розплутує будь-які інтриги, але як тільки хоче сягнути по найвищі почесті, одразу виявляє, що йому бракує крил для польоту. Він був послом і розказує, що представляв свого короля й повелителя з усією можливою гідністю, але при першій же важкій справі його довелося відкликати. Ти також знаєш, що він був у складі кабінету міністрів і виконував свої обов’язки не гірше від інших, але незважаючи на всі старання його підвладних, які в міру своїх сил намагалися заощадити йому зусиль, він не зміг дати собі ради й повинен був піти у відставку. Сьогодні він вже не має ніякого впливу, але володіє талантом створювати всілякі мало важливі обставини, які дозволяють йому наближатися до монарха й удавати перед усім світом, що він ще в фаворі. При цьому всьому його поїдає нудьга; він має стільки можливостей позбутися її, але завжди скоряється залізній руці цієї гнітючої потвори. Щоправда, він уникає її, займаючись виключно самим собою, але ця перебільшена самозакоханість зробила його таким дражливим до найменшого спротиву, що життя стало для нього тягарем. Тим часом часті хвороби застерігають його, що цей єдиний об’єкт його турбот може легко вислизнути з його рук, і ця єдина думка отруїла всі його радощі». — Оце майже і все, що мені розповідав про нього Альварес, і я зробив з цього висновок, що я у своєму забутті був, можливо, щасливіший, ніж мій брат серед видертих у мене достатків.

Тебе, коханий сину, жителі Сеути вважають злегка безумним, це наслідок їхньої темноти; але якщо ти колись кинешся у вир світу, отоді тільки пізнаєш несправедливість людей, і саме проти неї повинен були озброєний. Найкращим, можливо, засобом, було би протипоставити зневазі — зневагу, осуду — осуд, тобто боротися з несправедливістю її власною зброєю, однак вміння боротися за допомогою підлоти не притаманне людям нашого роду. Тож коли ти відчуватимеш пригніченість, відсунься, замкнися сам у собі, годуй свій дух його власними запасами, і тоді ти ще пізнаєш щастя.

Слова мого батька дуже сильно вплинули на мене, знову я відчув у собі відвагу й знову повернувся до роботи над моєю системою. Отоді то я й почав з кожним днем ставати чимраз більш розсіяним. Рідко коли я чув, що мені кажуть, за винятком останніх слів, які глибоко вкарбовувались мені в пам’ять. Відповідав я логічно, але майже завжди через годину чи дві після запитання. А ще я часто йшов невідомо куди, так що мав би слушність, якби, як сліпець, ходив із поводирем. Але ця розсіяність тривала лиш до тих пір, поки я більш-менш не впорядкував свою систему. А потім, чим менше я витрачав зусиль на працю, тим менше з кожним днем бував розсіяним, і сьогодні я сміливо можу сказати, що майже зовсім вилікувався.

— Мені здається, — сказав кабаліст, — що часом ти, сеньйоре, ще буваєш розсіяним, але якщо ти запевняєш нас, що вже вилікувався, то дозволь мені першому поздоровити тебе з цим.

— Щиро дякую, — відповів Веласкес, — бо щойно я закінчив свою систему, як одразу непередбачений випадок зумовив такі зміни в моєму житті, що тепер мені важко буде, не скажу — створити систему, але навіть присвятити якісь десять чи дванадцять годин підряд якомусь одному розрахунку. Коротко кажучи, небо схотіло, щоб я став герцоґом Веласкесом, іспанським ґрандом і власником величезного маєтку.

— Як же це, сеньйоре герцоґ, — перебила його Ребека, — ти про це згадуєш як про щось побічне в твоїй історії? Гадаю, що будь-хто інший на твоєму місці почав би саме з цього.