Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Ну які ж дурні ці геометри!

Можливо, вона цим хотіла сказати, що мій метод не можна було б застосувати до простих чисел, бо вони діляться тільки на одиницю. В цьому відношенні вона мала рацію, і все ж мій метод був оригінальний, і я напевно не заслужив, щоб мене називали дурнем. Невдовзі після цього прийшла її служниця, Маріка, яка теж збиралася позагравати зі мною, але я був такий роздратований словами її пані, що відправив її без жодних церемоній.

Тепер я наближаюся до тієї епохи мого життя, коли я дав своїм думкам новий напрямок і скерував їх усі до однієї мети. У житті кожного вченого можна виділити таку хвилину, коли він, сильно вражений істинністю якогось принципу, починає досліджувати його наслідки й застосування і розвиває його в упорядковану систему. Тоді він подвоює рішучість і зусилля, вертається до вихідного пункту й надолужує недоліки первинних понять. Розглядає окремо кожне положення, аналізує його з усіх сторін, потім усі їх поєднує і впорядковує. Якщо йому навіть не вдасться вибудувати систему або переконатися в істинності відкритого принципу, то, в кожному разі, він стає розумніший, ніж тоді, коли приступав до роботи, і набуває певних знань, про існування яких до цього часу зовсім не думав. Тож настала й для мене хвилина побудови системи, а обставина, яка підштовхнула мене до цього, була такою:

Одного вечора, коли я після вечері завершував вирішення дуже складної задачі в галузі диференціального числення, я побачив, як у кімнату заходить тітка Антонія в одній тільки сорочці.

— Племінничку, — сказала вона мені, — світло в твоїй кімнаті не дає мені заснути, а оскільки математика є такою привабливою наукою, то я хочу, щоб ти й мене навчив.

Не маючи нічого кращого до роботи, я скорився проханню тітки. Узяв дошку й пояснив їй дві аксіоми Евкліда; мав би вже перейти до третьої, коли раптом Антонія, вирвавши в мене дошку, вигукнула:

— Незносний педанте, невже математика досі не навчила тебе, звідки на світі беруться діти?

Спочатку ці слова видалися мені недоречними, але коли я краще замислився, то з’явилася думка, що вона, мабуть, хотіла запитати мене про загальну формулу, яка б відповідала всім способам розмноження, уживаним у природі, починаючи від кедра — аж до лишайників, і від кита — до організмів, видимих тільки в мікроскоп. Водночас я пригадав собі зауваження, які я робив стосовно розмаїтості рівнів розумового розвитку у тварин, причини якої я вбачав у різних способах розмноження, у відмінностях умов розвитку зародка і в відмінностях виховання. Ця розмаїтість рівнів розумового розвитку, яка виражається зростаючими чи спадаючими рядами, знову привела мене на терени математики. Одне слово, я напав на думку відшукання формули, яка для всього тваринного царства окреслила б дії одного й того ж різновиду, але різної цінності. Моя уява розгорілася, я вважав, що зможу визначити геометричне місце й межі кожного з наших понять і кожної зумовленої цими поняттями дії, тобто, точніше кажучи, застосувати математичні методи до всієї системи природи. Роз’ятрений напливом думок, я відчув потребу подихати свіжим повітрям, тому вибіг на оборонні вали й три рази оббіг їх, сам не знаючи, що я роблю.

Нарешті я дещо заспокоївся; день починав уже світати, я захотів занотувати деякі висновки і, пишучи на ходу, направився в бік дому, а радше мав враження, що вертаюся дорогою додому. Сталося, однак, інакше: замість піти праворуч від висунутого вперед бастіону, я пішов ліворуч і через хвіртку для вилазок вийшов у рів. Денне світло було ще слабеньким, і я ледь бачив, що пишу. Тому я прагнув чимшвидше повернутися додому й прискорив свої кроки, все ще думаючи, що йду в правильному напрямку, однак насправді я йшов по ескарпу для транспортування гармат під час вилазки і знаходився вже за межами фортеці.

Незважаючи на це, я зовсім не помічав своєї помилки; не звертаючи уваги на те, що мене оточувало, я весь час біг, щось базграючи на табличках, і щораз більше віддалявся від міста. Врешті-решт, втомившись, я сів і повністю віддався своїм підрахункам.

Через якийсь час я підняв очі й побачив, що знаходжуся серед арабів; оскільки я трохи знаю їхню мову, досить поширену в Сеуті, то сказав їм, хто я такий, і попросив, щоб мене відвели до мого батька, який тут же виплатить їм добрий викуп. Слово «викуп» завжди приємно звучить для арабських вух; ті, що оточували мене, обернулися з усмішками до начальника, неначе очікуючи від нього відповіді, яка обіцяла їм солідну вигоду.

Шейх довго стояв, замислившись, і поважно гладив свою бороду, а потім сказав:

— Слухай, молодий назарею, ми знаємо твого батька як богобоязливого чоловіка; чули ми також різні речі про тебе. Кажуть, що ти такий же добрий, як твій батько, але що Господь Бог позбавив тебе певної частини твого розуму. Хай це тебе ніяким чином не непокоїть. Бог великий і дає людям або відбирає в них розум по своїй волі. Безумці — це живий доказ божественної могутності й ницості людського розуму. Безумці, не знаючи ані зла, ані добра, являють нам, окрім того, давній стан невинності людини. Вони є першим ступенем святості. Ми їх називаємо марабутами, як і наших святих. Усе це лежить в основах нашої віри; тому ми согрішили б, вимагаючи за тебе викупу. Ми відведемо тебе до першого іспанського форпосту з усією пошаною і почестями, які належаться подібним тобі людям.

Признаюся вам, що слова шейха збентежили мене найвищою мірою.

— Як це, — сказав я сам собі, — то я для того йшов слідом за Локком і Ньютоном до крайніх меж людського пізнання й зробив кілька впевнених кроків у безоднях метафізики, перевіряючи основи першого обчисленнями другого, щоб мене потім узяли за безумця? Причислили до категорії істот, які навряд чи й належать до людського роду? Хай чорти беруть диференціальне числення й будь-яке інтегрування, з якими я пов’язував усю мою славу!

З цими словами я схопив таблички й розбив їх на дрібні шматочки; потім, роздосадуваний ще більше, вигукнув:

— Ах, батьку мій, ти справді мав слушність, коли хотів навчати мене сарабанді й усім зухвальствам, які тільки люди зуміли вигадати!

Після чого став мимовільно наслідувати деякі рухи сарабанди, як це звичайно робив мій батько, коли пригадував собі давні нещастя.

Тим часом араби, бачачи, що я потовк таблички, на яких щойно так старанно писав, і що почав танцювати, стали кричати з пошаною і жалістю:

— Хвала Богові! Бог великий! Хамдуллах! Аллах керім!