Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Ці слова наповнили батька живою радістю, яку він, однак, намагався приховати, а потім сказав:

— Ну, а якби додати до основи вікна нескінченно вузьку лінію, то яким був би квадрат?

Я хвильку подумав і відповів:

— Тоді було б дві смуги, довжиною такі, як сторони вікна, але нескінченно вузькі, а щодо кутового квадрата, то він був би такий малий, що я ніяким чином не можу його собі уявити.

Тут батько упав на стілець, склав молитовно руки закотив очі вгору й сказав:

— Великий Боже, він сам відгадав закон бінома, і якщо я його не зупиню, то він відкриє все диференціальне числення.

Я злякався, бачачи, в якому стані мій батько, розв’язав йому галстук і почав гукати допомоги. Нарешті він прийшов до тями й притис мене до свого серця, говорячи:

— Дитя моє, кохане моє дитя, кинь ці підрахунки, вчися сарабанди, друже, вчися краще сарабанди.

Вже навіть і мови не було про якийсь арешт. Того самого вечора я обійшов навкруг мурів Сеути, весь час повторюючи: «Він відгадав закон бінома, він відгадав закон бінома». Можу сміливо визнати, що відтоді я з кожним днем домагався нових успіхів у математиці. Батько присягнувся, що ніколи не буде мене їй навчати, але одного дня я знайшов біля ліжка «Загальну арифметику» дона Ісаака Ньютона, і мені здається, що батько навмисне її там залишив. Часом я виявляв також, що двері в бібліотеку відкриті, і одразу користався цією можливістю.

Проте іноді батько повертався до колишніх своїх намірів, хотів знову робити з мене світську людину й наказував мені обкручуватися на п’яті, заходячи до кімнати. Сам він наспівував якусь арію, вдаючи, що не помічає моїх незграбних рухів, після чого заливався слізьми, повторюючи:

— Дитино моя, Господь Бог не створив тебе нахабою, твої дні будуть не щасливішими за мої.

Через п’ять років після моєї пригоди з Фоленкуром мати моя завагітніла й народила доньку, яку назвали Бланкою в пам’ять прекрасної, хоча й надто легковажної герцоґині Веласкес. І хоча та сеньйора заборонила моєму батькові писати їй, однак годилося сповістити її про народження доньки. Незабаром прийшла відповідь, яка роз’ятрила давні рани, але батько вже сильно постарів, і вік притупив у нього свіжість почуттів.

Після цього пройшло десять років, одноманітності яких не порушила жодна подія. Моє життя й життя мого батька робили приємнішим лише нові знання, які з кожним днем збагачували наш розум. Батько навіть відмовився від давнього способу впливати на моє життя. По суті, я не від нього навчався математиці, він-бо докладав усіх зусиль, щоб я вмів танцювати сарабанду, тому він не мав причин картати себе і з задоволенням, без найменших докорів совісті віддавався розмовам зі мною, особливо на теми точних наук. Ці розмови найчастіше посилювали мою старанність і подвоювали запал, але водночас — як я вам вже казав, — поглинаючи всю мою увагу, породжували в мені схильність до розсіяності. Такий стан мені часом дорого обходився: одного дня — про що я незабаром розкажу вам, — вийшовши з Сеути, я сам не знаю яким чином опинився серед арабів.

Сестра моя тим часом з дня на день ставала все прекраснішою і привабливішою, і нічого б нам не бракувало для щастя, якби ми могли вберегти нашу матір, але рік тому невблаганна хвороба вирвала її з наших обіймів. Батько прийняв тоді до свого дому сестру покійної дружини, донью Антонію де Понерас, двадцятирічну жінку, яка шість місяців тому стала вдовою. Вона була від другого шлюбу мого діда. Дон Каданса, видавши доньку заміж, відчув себе раптом самотнім і вирішив повторно одружитися, але через шість років втратив і другу дружину, яка народила дівчинку на п’ять років молодшу за мене. Коли вона виросла, то вийшла заміж за такого собі сеньйора де Понерас, який номер через рік після шлюбу.

Моя молода й гарна тітка в’їхала в покої матері й зайнялася управлінням усім домом. Особливо вона піклувалася про мене й принаймні двадцять разів на день заходила до мене в кімнату, запитуючи, чи не хочу я шоколаду, лимонаду чи чогось подібного.

Ці відвідини часто були для мене дуже неприємними, бо переривали мої підрахунки. Якщо, бува, донья Антонія не переривала моєї роботи, то це робила її служниця. То була дівчина такого ж віку, як і її пані, з таким же характером, і звалася Маріка.

Невдовзі я помітив, що моя сестра зовсім не любить ані пані, ані її служниці. Я в цьому плані поділяв її почуття, причиною чого з мого боку була роздратованість надокучливістю цих жінок. Їм, щоправда, не завжди вдавалося перешкодити мені, бо я мав звичку, коли хтось із них заходив, підставляти умовні величини, і лише коли знову залишався сам, повертався до своїх обчислень.

Одного дня, коли я був зайнятий пошуком якогось логарифма, Антонія увійшла в мою кімнату й сіла поряд зі мною в кріслі біля столу. Вона почала скаржитися на спеку, зняла з пліч хустку, склала її й повісила на спинці свого крісла. Побачивши, що цього разу збирається на довші посиденьки, я перервав свої обчислення на четвертій середній пропорціональній і замислився над природою логарифмів і над нечуваною працею, якої вимагало укладення таблиць від знаменитого барона Непера. Тоді Антонія, прагнучи перешкодити мені, підвелася, закрила мені очі руками й сказала:

— А тепер спробуємо, чи зможеш ти продовжити рахування, сеньйоре геометре.

Слова тітки видалися мені справжнім викликом. Оскільки останнім часом я багато займався логарифмічними таблицями й знав їх, як то кажуть, напам’ять, то мені прийшла в голову думка розкласти на три співмножники число, логарифм якого я шукав. Я знайшов три таких, логарифми яких знав, потім чимшвидше додав їх і раптом, вирвавшись з рук Антони, написав весь логарифм до десятої цифри. Антонія від цього сильно розгнівалась і вийшла з кімнати, обурено промовивши: