Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Я довідався про той жарт, який зіграв з вами ваш племінник із тим малим шалапутом погоничем. Якби ми були в Мексиці, то вони б незабаром вже були в моїх руках. Я наказав, щоб за ними відправили погоню. Якщо мої люди їх затримають, то вашого племінника урочисто відшмагають на подвір’ї отців театинців, а малий погонич провітриться на ґалерах.

Від слова «ґалери», поєднаного з думкою про її сина, сеньйора де Торрес одразу втратила притомність, я ж, почувши про хльости на подвір’ї отців театинців, упав зі стільця.

Віце-король із вишуканою ґречністю допоміг мені підвестися; я дещо заспокоївся і якомога веселіше чекав кінця обіду. Коли прибрали зі столу, віце-король, замість відвести мене до моїх покоїв, відвів нас трьох під дерева напроти корчми й, посадивши на лавці, сказав:

— Мені здалося, що ви, сеньйори, перелякалися моєї дещо удаваної суворості, яка відчутна в моєму способі мислення і яку я набув, виконуючи різні обов’язки. Насправді ж вона чужа моєму серцю; я гадаю, що досі ви знаєте мене лише з кількох моїх вчинків, не здогадуючись ані про їх причини, ані про наслідки, тому, мабуть будете раді почути історію мого життя; зрештою, випадає, щоб я її вам розповів. Познайомившись зі мною ближче, ви, без сумніву, позбудетеся тих тривог, які так раптово охопили вас сьогодні.

Сказавши це, віце-король мовчки чекав на нашу відповідь. Ми сказали йому, що дуже хочемо пізнати його краще; він подякував нам і, задоволений цими виявами цікавості, почав так:

Я народився в гарній місцевості поблизу Ґранади, в сільському будиночку, який мав мій батько на березі чарівного Хеніля. Ви знаєте, що для іспанських поетів наша провінція становить місце дії всіх пасторальних сцен. Вони так переконливо пояснили нам, що наш клімат впливає на пробудження любовних почуттів, що небагато знайдеться ґранадців, які б не проводили свою молодість, а часом і все життя у залицяннях і коханні.

Коли у нас молодий чоловік перший раз з’являється в товаристві, то починає він від вибору дами серця, якщо ж та приймає його поклоніння, тоді він проголошує себе її ембебесідо, тобто одержимим її привабами. Жінка, яка приймає таку жертву, укладає з ним мовчазну умову, в силу якої тільки йому довіряє своє віяло і рукавички. Віддає йому також першість, коли йдеться про те, щоб принести їй склянку води, яку ембебесідо подає на колінах. Крім того, щасливий молодик має право гарцювати біля дверцят її карети, подавати свячену воду в церкві і кілька інших таких же важливих привілеїв. Чоловіки зовсім не відчувають ревнощів від подібних відносин, бо насправді нема чого ревнувати, передовсім тому, що жінки жодного з цих залицяльників не приймають у себе, де вони, зрештою, весь день оточені дуеньями чи слугами. Якщо ж сказати вам правду, то жінки, невірні своїм чоловікам, віддають перевагу комусь іншому, а не ембебесідо. Вони тоді зазвичай звертаються до молодих кузенів, які мають доступ у дім, а найбільш зіпсовані знаходять собі коханців у найнижчих верствах суспільства.

Так виглядали упадання в Ґранаді, коли я вийшов у світ; проте цей звичай зовсім не притягав мене, і не тому що в мені не було чулості, навпаки, моє серце, можливо, більше, ніж будь-чиє, зазнало впливу нашого клімату, і потреба кохання була першим почуттям, яке оживляло мою молодість. Проте невдовзі я переконався, що кохання — це щось інше, ніж простий обмін пустими люб’язностями, прийнятий у нашому товаристві. Цей обмін був, на перший погляд, зовсім невинний, однак, збуджуючи в жіночому серці зацікавленість людиною, якій вона ніколи не буде належати, водночас послаблював інтерес до того, кому вона належала насправді. Ця суперечність обурювала мене тим більше, що кохання і шлюб я завжди вважав чимось неподільним. Цей останній, прикрашений усіма привабами кохання, став потаємною і водночас найдорожчою з моїх думок, божеством моєї уяви.

Признаюся вам, що ця думка настільки підкорила собі мою душу, що я часом починав говорити невідомо що, і здалеку мене цілком можна було взяти за справжнього ембебесідо[34].

Якщо я заходив до якогось дому, то замість того, щоб почати звичайну розмову, я одразу уявляв собі, що цей дім належить мені, а я помістив у ньому свою дружину. Я прикрашав її кімнату найпрекраснішими індійськими тканинами, китайськими циновками і перськими килимами, на яких, здавалося мені, я бачу сліди її ніг. А ще я вдивлявся в софу, на якій, на мою думку, вона найчастіше любила сидіти. Якщо вона виходила подихати свіжим повітрям, то виявляла, що ґанок увитий найпахучішими квітами, а пташник заповнений найбільш рідкісними птахами. Спальня її була для мене святинею, до якої навіть моя уява боялася увійти.

Коли я так потопав у своїх мріях, розмова продовжувалась, як і завжди, я ж відповідав без будь-якого зв’язку із запитаннями, які мені задавали. Більш того, я завжди відповідав роздратовано, не радий, що перервали мої марення.

Отак дивно я поводив себе, приходячи до когось з візитом. На прогулянках мене охоплювало таке ж шаленство; якщо треба було перейти потічок, то я брів по коліна у воді, залишаючи камені для своєї дружини, яка спиралася на моє плече, винагороджуючи ці старання божественною усмішкою. Дітей я любив до нестями. Коли я зустрічав їх, то засипав пестощами, а жінка, яка годувала немовля груддю, здавалася мені вінцем творіння.

Сказавши це, віце-король звернувся до мене й промовив шанобливо й разом з тим чуло:

— У цьому відношенні я й досі не змінив своїх почуттів і сподіваюся, що незрівнянна Ельвіра не дозволить, аби кров її дітей була зіпсована нечистим молоком годувальниці.

Ці слова збентежили мене більше, ніж ви можете собі уявити. Молитовно склавши руки, я сказав:

— Ясновельможний сеньйоре, ніколи не говори мені, будь-ласка, про такі речі, бо я нічого тут не розумію.

— Мені дуже шкода, ангельська Ельвіро, — відповів віце-король, — що я дозволив собі уразити твою скромність. Зараз я приступаю до продовження моєї історії і обіцяю не робити більше подібних помилок.

Після цих слів він продовжив так:

— Ця розсіяність справила, що в Ґранаді мене вважали несповна розуму, та, по суті, не дуже й помилялися. Говорячи точніше, мене вважали несповна розуму тому, що моя ненормальність відрізнялася від безумства всіх інших ґранадців; я б міг вважатися нормальним, якби відкрито проголосив себе несповна розуму від краси якоїсь із моїх знайомих дам. Однак оскільки в такій славі немає нічого приємного, я вирішив на якийсь час покинути рідні краї. Були ще й інші причини, які мене до цього схиляли. Я хотів бути щасливим зі своєю дружиною, і щасливим тільки завдяки їй. Якби я одружився з кимось зі своїх землячок, вона, згідно зі звичаєм, мусила би прийняти залицяння якого-небудь ембебесідо, а ці відносини, як ви вже помітили, не узгоджувалися з моїм способом мислення.

Вирішивши виїхати, я подався до мадридського двору, але й там знайшов ті самі нудотні люб’язності, тільки під іншою назвою. Назва «ембебесідо», яка зараз з Ґранади перейшла до Мадрида, тоді ще не була там відомою. Дами двору називали своїх обраних, хоча й нещасливих коханців «кортехо», а інших, з якими поводилися суворіше і лише раз чи два на місяць нагороджували усмішкою — «ґалан». Незалежно від цього, усі без винятку носили кольори обраної красуні й гарцювали поряд з її каретою; це піднімало таку куряву на Прадо, що неможливо було жити на вулицях, які прилягали до цього чарівного місця прогулянок.