Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Ватажок ще вів свою розповідь, коли один з його людей прийшов доповісти йому, що було зроблено протягом дня; тож він підвівся й попросив дозволу відкласти продовження історії на наступний день.

Ребека нетерпляче зауважила, що нас завжди хтось перериває у найцікавішому місці, після чого розмова пішла вже про якісь дрібнички. Кабаліст сказав, що дістав звістку про Вічного Жида, який вже пройшов Балкани й скоро прибуде до Іспанії. Далі я не знаю, хто що робив того дня, тому переходжу до наступного, який був значно багатшим на події.

День вісімнадцятий

На світанку, коли я прокинувся, у мене з’явилося бажання відвідати нещасну шибеницю Лос-Ерманос; я сподівався, що знову знайду там якусь жертву. Прогулянка не була даремною, бо я й справді знайшов чоловіка, який лежав між двома повішениками. Бідолаха здавався вже зовсім мертвим і закоцюблим, однак коли я торкнувся його рук, то переконався, що життя ще не покинуло його. Я приніс води, щоб скропити йому обличчя, однак, бачачи, що він не приходить до тями, узяв його собі на плечі й виніс поза шибеничну огорожу. Мало-помалу він прийшов до себе, втупився в мене безумним поглядом, а потім раптом вирвався й почав тікати в поле. Якийсь час я стежив за ним, але помітивши, що він біжить у чагарники й легко зможе заблукати там, я вирішив, що мій обов’язок — наздогнати й затримати його. Незнайомець озирнувся, а побачивши, що я його переслідую, став тікати ще швидше; нарешті він перечепився, упав і поранив голову. Я обтер йому рану хусткою, потім, відірвавши шматок власної сорочки, перев’язав йому голову. Незнайомець нічого мені не сказав; тоді, заохочуваний цією покірністю, я подав йому руку й відвів у циганський табір. Протягом усього цього часу я не зумів видобути з нього жодного слова.

Прийшовши до печери, я побачив, що всі вже зібралися на сніданок; для мене залишили одне місце, посунулися також, щоб посадити незнайомця, зовсім не питаючи, хто він і звідки узявся. Такі вже звичаї іспанської гостинності, яких ніхто й ніколи не наважується порушувати.

Незнайомець накинувся на шоколад як людина, яка надзвичайно зголодніла. Ватажок циган запитав, чи то розбійники так сильно його поранили.

— Зовсім ні, — відповів я, — я знайшов цього сеньйора непритомним під шибеницею Лос-Ерманос. Ледь прийшовши до тями, він одразу щодуху почав тікати в поле; тоді, боячись, щоб він не заблудив у чагарниках, я погнався за ним і вже мав його схопити, як він упав. Причиною того, що він покалічився, є швидкість, з якою він тікав.

Почувши це, незнайомець поклав ложечку й, обернувшись до мене, дуже серйозно сказав:

— Ти неправильно висловлюєшся, сеньйоре, що, мабуть, є наслідком хибних принципів, прищеплених тобі в молодості.

Ви легко можете здогадатися, яке враження справили на мене ці слова. Проте я заспокоївся й відповів:

— Сеньйоре незнайомцю, можу тебе запевнити, що від юних літ мені прищеплювали якнайкращі принципи, які мені тим більш необхідні, що я маю честь бути капітаном валлонської гвардії.

— Я говорив, — перервав мене незнайомець, — про принципи, які склалися в тебе стосовно прискореного бігу по похилих площинах. Бо якщо хочеш говорити про моє падіння і подати його причини, то повинен узяти до уваги, що оскільки шибениця розміщена на підвищенні, то я мав бігти по похилій площині. Тому слід було прийняти лінію мого бігу за гіпотенузу прямокутного трикутника, один катет якого є паралельним горизонту, а прямий кут міститься між ним і вертикальною лінією, що веде до вершини трикутника, тобто до низу шибениці. Тоді б ти міг сказати, що мій прискорений біг по похилій площині так відноситься до падіння вздовж вертикального катета, як сам цей катет відноситься до гіпотенузи. І саме цей прискорений біг, оцінений таким чином, став причиною мого падіння, а не подвоєння моєї швидкості. Це, однак, аж ніяк не заважає мені вважати тебе капітаном валлонської гвардії.

Сказавши це, незнайомець знову зайнявся своєю чашкою, залишивши мене в непевності щодо того, як я маю поставитись до його доводів, бо я дійсно не знав чи він серйозно все це говорить, чи просто хоче з мене посміятися.

Ватажок циган, бачачи, що доводи незнайомця так мене обурили, вирішив змінити тему розмови й сказав:

— Цей шляхетний подорожній, який, схоже, чудово знає геометрію, повинен, мабуть, відпочити, тому сьогодні не слід настоювати, щоб він щось розповідав, і якщо товариство дозволить, то я займу його місце й продовжу те, що розпочав учора.

Ребека відповіла, що для неї не може бути нічого приємнішого, і ватажок почав так:

Якраз тоді, коли нас учора перервали, я розповідав, як тітка Даланоса прибігла з повідомленням, що Лонсето втік з Ельвірою, переодягненою хлопцем, і який страх охопив нас, коли ми про це почули. Тітка Торрес, яка втратила одразу і сина, і племінницю, поринула у щонайсильніший відчай; я ж, покинутий Ельвірою, вирішив, що мені лишається тільки стати віце-королевою або піддатися покаранню, якого боявся більше від смерті.

Я саме роздумував над цією жахливою ситуацією, коли гофмейстер сповістив, що все готово до подорожі, й запропонував мені руку, бажаючи звести мене по сходах. Моя голова так була заповнена необхідністю стати віце-королевою, що я мимовільним рухом підвівся з повагою, оперся на руку гофмейстера скромно, але не без гідності, а нещасні тітки, дивлячись на це, усміхнулися, незважаючи на весь свій неспокій.

Того дня віце-король не гарцював біля моїх дверцят. Ми застали його в Торквемаді біля дверей корчми. Милість, яку я виявив йому попереднього дня, зробила його сміливішим; він показав мені рукавичку, сховану на грудях, і, подавши руку, висадив з лектики. У ту ж мить він узяв мене за руку, легко стиснув її і поцілував. Мені було приємно, що сам віце-король так зі мною поводиться, і раптом я подумав про хльости, які обов’язково мали настати після всіх цих виявів глибокої шаноби.

Нас залишили на чверть години в приміщеннях, призначених для жінок, після чого відвели на обід. Ми сіли так, як учора. Першу страву з’їли у повному мовчанні, однак за другою віце-король, звертаючись до тітки Даланоси, сказав: