Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Під’їхавши, я прив’язав коня до дерева, постукав у двері хатини й побачив у дверях ченця дуже поважного вигляду. Він обійняв мене з батьківською чулістю й сказав:

— Заходь швидше, сину мій, не залишайся на ніч під голим небом, стережися спокус, бо Господь відсунув від нас десницю свою.

Я подякував пустельнику за доброту, яку він мені виявив, і натякнув на голод, який мучив мене.

— Подумай поки що про спасіння душі, сину мій, — відповів він, — іди до каплиці, стань на коліна й помолися перед хрестом. Я ж подумаю про потреби твого тіла; але муситимеш задовольнитися скромним почастунком, який має бідний пустельник в своїй хатині.

Я пішов до каплиці й дійсно почав молитися, бо не тільки сам ніколи не був безбожником, але навіть не розумів, як можуть існувати люди без віри. Усе це походило ще з того, як мене виховували.

За чверть години пустельник прийшов по мене й відвів до хатини, де вже був досить пристойно накритий стіл. На вечерю були чудові оливки, кардони[4], мариновані в оцті, соус з іспанською цибулею і сухарі замість хліба; крім того, знайшлася й пляшка вина, якого пустельник не пив, а використовував тільки для святого причастя. Дізнавшись про це, я теж вина не торкнувся.

Коли я із задоволенням підкріплявся, до кімнати увійшла така страшна постать, якої я ще досі ніколи в житті не бачив. Це був чоловік, як здавалося, молодий, але жахливої худини. Волосся в нього було скуйовджене, одне око вибите і ще й кривавило. З рота стирчав язик, покритий піною. Його прикривала досить пристойна чорна сукня, але не мав він на собі ні сорочки, ані жодних штанів.

Жахлива з’ява, не мовивши ні слова, скулена, всілася в кутку і, незворушно, як статуя, втупилася одним оком у розп’яття, яке стискала в руках. Повечерявши, я запитав пустельника, що то за чоловік.

— Сину мій, — відповів старець, — це безумець, з якого я виганяю чортів. Його страшна історія є яскравим доказом влади, яку ангел темряви привласнив собі над цією нещасною околицею. Його розповідь може посприяти твоєму спасінню, тому я накажу йому почати.

Сказавши це, він обернувся до безумця й промовив:

— Пачеко! Пачеко! Іменем твого Спасителя наказую тобі розповісти свою історію.

Пачеко страшенно заревів і почав так:

Я народився в Кордові, де батько мій жив у повному добробуті. Мати моя померла трьома роками раніше. Батько спочатку, схоже, гірко сумував, але коли йому через кілька місяців випало їхати до Севільї, він закохався там у молоду вдову, яку звали Камілла де Тормес. Жінка ця не тішилася доброю репутацією, і друзі мого батька намагалися відговорити його від цього знайомства, але неначе й справді їм наперекір батько оженився з нею через два роки після смерті першої дружини. Шлюб відбувся в Севільї, а через кілька днів батько повернувся до Кордови з новою дружиною і її сестрою Інезільєю.

Моя мачуха повністю відповідала чуткам, які про неї ходили. З’явившись у нашому домі, вона почала кидати на мене чулі погляди. У неї тут нічого не вийшло, я зате шалено закохався в її сестру Інезілью. Пристрасть моя невдовзі стала такою сильною, що я впав батькові до ніг і благав його, аби він видав її за мене. Батько лагідно підняв мене й сказав:

— Забороняю тобі, сину мій, навіть думати про цей шлюб — з трьох причин: по-перше, не випадає, аби ти став шваґром свого батька; по-друге, святі церковні закони не дозволяють таких шлюбів; по-третє, я не хочу, щоб ти одружувався з Інезільєю.

Виклавши мені ці три причини, батько відвернувся й пішов. Я повернувся в свою кімнату й віддався буйному розпачу. Моя мачуха, довідавшись від батька про те, що сталося, прийшла до мене й запевнила, що я марно бідкаюся, бо хоч я й не можу бути чоловіком Інезільї, проте ніщо не заважає мені стати її кортехо, тобто коханцем, і що вона всю цю справу бере на себе. Водночас вона говорила про свою любов до мене й про жертву, яку вона принесе, поступившись сестрі першістю. Я з готовністю слухав ті слова, які тішили моє почуття; проте, знаючи скромність Інезільї, я навіть не сподівався, аби мої надії коли-небудь здійснилися.

Невдовзі мій батько вибрався в подорож до Мадрида, де прагнув добути собі посаду коррехідора[5] Кордови, і забрав із собою дружину і її сестру. Ця подорож мала тривати всього два місяці, але для мене, який і дня не міг прожити, не бачачи Інезільї, час цей видавався нестерпно довгим. Під кінець другого місяця я отримав від батька листа, у якому він наказував, аби я виїхав йому назустріч і чекав його в Вента-Кемада, на в’їзді у Сьєрра-Морену. Ще кілька тижнів тому я б не посмів навіть наблизитись до Сьєрра-Морени, але якраз тоді щойно повісили двох братів Зото, банда розпалася, і ніхто навіть не згадував про небезпеки.

Тож я виїхав близько десятої ранку з Кордови й прибув на ночівлю до Андухара, до найбалакучішого корчмаря в усій Андалузії. Я наказав подати собі солідну вечерю, половину з’їв, а половину приберіг для дальшої подорожі.

Наступного дня я підкріпився залишками тієї вечері в Лос-Алькорнокес і під вечір приїхав до Вента-Кемади. Батька я ще не застав, але оскільки він виразно наказав мені чекати його, я погодився на це тим охочіше, що знайшов велику й зручну корчму. Корчмар, який тримав її, певний Ґонзалес з Мурсії, добрий чоловік, хоч і великий талалай, пообіцяв мені приготувати вечерю, гідну ґранда першого класу. Поки він готував її, я пішов прогулятися берегом Ґвадалквівіру, а повернувшись, дійсно виявив, що вечеря й справді не найгірша.

Під’ївши, я звелів Ґонзалесу приготувати мені постіль. Він дещо зніяковів і промовив кілька недоречних слів. Врешті-решт визнав, що корчму навідують духи. Сам він разом із родиною перебирається на ніч до сусіднього села, що лежить над берегом річки; ще він додав, що якщо я хочу спокійно провести ніч, він поставить моє ліжко поряд зі своїм.