Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Тут ми почули піяння півня, і Еміна замовкла. Півень прокукурікав ще раз. Забобонна людина могла б сподіватися, що дві красуні раптом вилетять через димар. Проте нічого такого аж ніяк не сталося, однак дівчата несподівано насупилися й замислились.

Еміна перша перервала мовчання.

— Любий Альфонсе, — сказала вона, — вже день починається, і надто дорогими стали години, які ми можемо провести з тобою, аби марнувати їх на переповідання давніх історій. Ми не можемо стати твоїми дружинами, хіба що ти визнаєш закон Пророка. Але тобі можна буде бачити нас уві сні. Чи ти на це погоджуєшся?

Я погодився на все.

— Але цього не досить, — сказала Еміна з виразом надзвичайного достоїнства, — цього не досить, любий Альфонсе; треба ще, щоб ти присягнувся своєю честю, що ніколи не зрадиш таємниці наших імен, нашого існування й усього того, що ти про нас знаєш. Чи наважишся ти прийняти на себе таке зобов’язання?

Я присягнувся виконати все, чого від мене жадали.

— Це добре, — сказала Еміна. — Тепер, сестро, принеси чару, освячену Масудом, главою нашого роду.

Поки Зібельда ходила по закляту чару, Еміна приклякла й промовляла арабські молитви. Зібельда повернулася з чарою, яка здалася мені вирізаною з одного великого смарагда. Обидві сестри вмочили в ній уста й звеліли мені випити душком решту напою. Я послухався. Еміна подякувала мені за покірність і чуло обняла мене. Потім Зібельда припала до моїх уст і довго не могла від них відірватися. Нарешті обидві покинули мене, сказавши, що невдовзі я їх знову побачу й що тим часом радять мені, аби я чимшвидше заснув.

Стількох дивних випадків, чудових розповідей і непередбачуваних вражень вистачило б мені для роздумів на цілу ніч, однак мушу визнати, що передовсім мене приваблювали обіцяні сни. Тому я швидко роздягнувся й коли вже влігся на приготоване для мене ложе, то із задоволенням помітив, що ліжко широке й що як для снів, то місця аж забагато. Але ледь-но я встиг про це подумати, як нездоланний сон скував мої повіки, і всі нічні примари тут же оволоділи моїми почуттями. Щомиті я опинявся у щораз інших фантастичних видіннях, а думка моя, що летіла на крилах жаги, мимоволі переносила мене в африканські сералі, спокушала привабами, схованими в їх зачарованих стінах і занурювала в безодні несказанних насолод. Я відчував, що сплю, а однак усвідомлював, що не сонні видіння стискаю в своїх обіймах. Я губився в нескінченних просторах найшаленіших ілюзій, але добре пам’ятав, що завжди перебуваю в товаристві моїх прекрасних родичок. Я засинав на їх лоні й прокидався у їх обіймах. Не пам’ятаю, скільки разів я пережив ці чудесні зміни…

День другий

Нарешті я й справді прокинувся. Сонце припікало мені повіки, і я ледь спромігся підняти їх. Я побачив небо, тож перебував десь на відкритому повітрі, але сон все ще не відпускав мене. Я вже не спав, а однак не до кінця ще прокинувся. Жахливі образи проносились у мене в голові. Мене охопила тривога. Я раптом підхопився й сів.

Де ж мені знайти слова, щоб описати той жах, який скував мене? Я лежав під шибеницею Лос-Ерманос. Трупи двох братів Зото не висіли, а лежали обабіч мене. Без сумніву, я всю ніч провів між ними. Сам я лежав на розшарпаних посторонках, залишках коліс, а також на уламках скелетів і на якомусь огидному дранті, яке повідпадало від кісток, коли тіла вже згнили.

Я гадав, що ще сплю і що мене гнітить неприємний сон. Прикривши очі, я почав пригадувати враження минулої ночі. Тут же я відчув, як у мій бік уп’ялися пазурі. Я побачив шуліку, який опустився на мене й став пожирати одного з моїх приятелів по ночівлі. Біль, якого мені завдали ці пазурі, зовсім мене розбудив. Одяг мій лежав біля мене, я хутко почав одягатися. Коли вже був одягнений, то хотів вийти з огорожі під шибеницями, але ворота були замкнені, і я в жоден спосіб не міг їх відімкнути. Тож довелося видертися на ту сумну огорожу. Видершись нагору, я сперся об стовп шибениці й почав розглядатися довкруж. Я вже знав це місце. Власне кажучи, я знаходився біля в’їзду в долину Лос-Ерманос, недалеко від берегів Ґвадалквівіру.

Ведучи так по околиці безумними очима, я помітив над рікою двох подорожніх, один з яких готував сніданок, а другий тримав за поводи двох коней. Я був такий щасливий що бачу людей, що одразу почав кричати: «Agur! Agur!», що по-іспанськи значить «Добрий день», або ж «Як ся маєш?»

Двоє подорожніх, почувши ці люб’язності, які їм засвідчував хтось із верхівки шибениці, на якусь мить остовпіли, а тоді скочили на коней і помчали щодуху по дорозі на Алькорнокес. Я гукав, щоб вони затримались, але марно: чим голосніше я кричав, тим швидше вони мчали, глибоко запускаючи остроги. Коли вони вже зовсім зникли мені з очей, я передовсім подумав, як мені покинути місце, де я знаходився. Зіскочив униз, упав і трохи потовкся.

Кульгаючи, я дійшов до берега Ґвадалквівіру; там знайшов приготований сніданок, від якого двоє подорожніх із таким поспіхом втекли. Трапеза ця нагодилася мені в сам час, бо я вже був дуже виснажений. Знайшов же я шоколад, який ще кипів, вимочене в аліканте еспонхадо[3] і яйця.

Почав я з підкріплення сил, потім став пригадувати випадки минулої ночі. Мої спогади зовсім переплутались, але я добре пам’ятав, що дав слово честі дотримати таємницю, і твердо вирішив виконати обіцянку. Позбувшись будь-яких сумнівів стосовно цього, я почав замислюватись над своєю дальшою долею, тобто над дорогою, яку повинен був обрати. Тепер я ще більше, ніж будь-коли вважав, що найсвятіші закони честі наказують мені вирушити через Сьєрра-Морену.

Може видатися дивним, що я так багато займався справами моєї честі й так мало випадками попередньої ночі, але такий спосіб мислення був наслідком мого виховання, як це ще виявиться в дальшому ході цієї розповіді. Я ж тим часом повертаюся до своєї подорожі.

Мені було дуже цікаво дізнатися, що дияволи зробили з моїм конем, якого я залишив у Вента-Кемаді; оскільки ж дорога моя вела туди, я вирішив зайти до корчми. Я повинен був пройти пішки всю долину Лос-Ерманос і ще й наступну, в якій знаходилася корчма, і був такий втомлений, що нетерпляче чекав хвилини, коли знайду свого коня. І справді, я знайшов його в тій самій стайні, де вчора його залишив. Мій вірний гнідко не втратив своєї звичної жвавості, а по блиску його шкіри я здогадався, що хтось дбайливо займався ним. Я не міг збагнути, хто це був, але стільки вже бачив незвичайних речей, що над цією одною не варто було довго замислюватись. Я б одразу й пустився в дорогу, якби мені не прийшла охота ще раз оглянути корчму. Я знайшов кімнату, в якій спершу ліг спати, але, незважаючи на найретельніші пошуки, не зміг відшукати приміщення, де зустрів прекрасних мавританок. Мені наскучили ці марні обшукування кутків, тож я скочив на коня й вирушив у дальшу дорогу.

Коли я прокинувся під шибеницею Лос-Ерманос, сонце вже пройшло півнеба, від того часу дві години я витратив, щоб дістатися до венти; тому, проїхавши наступні кілька миль, вже треба було подумати про новий нічліг, але не бачачи ніде жодного даху, я їхав далі. Нарешті вдалині я помітив ґотичну каплицю, біля якої примостилася маленька хатка, що нагадувала з вигляду келію пустельника. Усе це було на значній відстані від дороги, але коли мене став піджимати голод, я, не вагаючись, збочив у надії попоїсти.