Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Вершини гір, на які я мав намір вибратися, знаходилися далі, ніж мені здалося на перший погляд, і лише через годину я зміг на них піднятися. Зупинившись на вершині, я побачив під собою дику й порожню поверхню без будь-яких слідів людей, тварин чи якихось будівель, жодної дороги крім тієї, якою я прийшов, а навкруги — глуха тиша. Я розірвав її криком; лиш луна відповіла мені здаля. Врешті-решт я повернувся до джерела, знайшов свого коня, прив’язаного до дерева, але Лопес — Лопес зник, не залишивши й найменшого сліду.

Переді мною були дві дороги: або повернутися до Андухара, або продовжити подорож. Мені навіть не прийшло в голову вдатися до першого наміру, тому я скочив на коня й, пустивши його швидким клусом, через дві години домчав до берега Ґвадалквівіру, який там зовсім не розливається тим спокійним і прегарним руслом, що омиває мури Севільї. Ґвадалквівір, покидаючи гори, мчить швидким потоком без дна й берегів, б’ючи хвилями в скелі, які заважають йому бігти.

Долина Лос-Ерманос починається там, де Ґвадалквівір розливається по рівнині. Назва долини походить від трьох братів, яких спільна схильність до грабунків поєднувала значно сильніше, ніж кровна спорідненість. Саме це місце довго було ареною їх мерзенних вчинків. Двох із цієї трійки братів упіймали, і на в’їзді в долину можна було бачити їхні тіла, що розгойдувались на шибеницях; третій же, на ім’я Зото, втік із в’язниці Кордови, і казали, що він ховається в горах Альпухари.

Дивні речі розповідали про двох повішених братів. Не казали, щоправда, що це упирі, але вірили, що часом уночі їхні тіла, оживлені диявольською силою, відв’язуються з шибениці й непокоять живих. Цю історію вважали настільки переконливою, що один теолог із Саламанки написав великий трактат, у якому доводив, що повішеники — це свого роду вампіри, приклади чого не раз бачили в світі, так що навіть ті, котрі сумнівалися найбільше, вимушені були повірити. Ходили також чутки, що цих двох засудили невинно і що мстяться вони за дозволом небес, терзаючи мандрівників і подорожніх. Я багато наслухався про це в Кордові, тож, спонукуваний цікавістю, наблизився до шибениці. Виглядала вона більш ніж гидко, бо коли вітер розгойдував огидні трупи, хижі шуліки роздирали їм нутрощі й обскубували залишки тіла. Я зі страхом відвів погляд і рушив у гори.

Треба визнати, що долина Лос-Ерманос виглядала дуже привабливою для всякого розбою, бо всюди на злочинців чекали місця, де можна знайти сховок. Подорожнього щомиті затримували скелі, що повідпадали від гір, або віковічні дерева, повалені бурею. У багатьох місцях дорога перетинала русло ріки й бігла повз глибокі печери, зловісний вигляд яких не викликав довіри.

Проїхавши тою долиною, я потрапив у другу й побачив корчму, де мав би шукати притулку, але вже здалеку вигляд її не віщував нічого доброго. Я роздивився, що не було там ні вікон, ні віконниць, з комина не виривався дим, навкруг не було помітно ніякого руху й жоден собака не повідомив про мій приїзд. Тому я зробив висновок, що ця корчма є однією з тих, які, за словами корчмаря з Андухара, покинули раз і назавжди.

Чим більше наближався я до корчми, тим глибшим здавалося мені мовчання. Нарешті я доїхав і побачив біля входу шабатурку, призначену для збирання милостині, на якій прочитав такий напис: «Панове подорожні, моліться з милосердя за душу Ґонзалеса з Мурсії, колишнього господаря Вента-Кемади. А найголовніше — оминайте це місце й у жодному випадку не залишайтеся тут ночувати».

Я вирішив сміливо чекати на небезпеки, якими погрожував напис, зовсім не тому, що не був переконаний в існуванні духів, а лиш тому — як покаже дальший хід цієї історії, — що в усьому моєму вихованні найбільшу увагу звертали на вироблення у мене почуття честі, а честь, як я вважав, полягає у тому, щоб ніколи не виявляти неспокою.

Сонце ще не зовсім зайшло, і я скористався останніми його променями, аби оглянути це житло, правду кажучи, не так для убезпечення проти пекельних сил, як радше задля пошуку якихось харчів, бо та дрібничка, яку я знайшов у Лос-Алькорнокес, ледь що на мить могла стримати, але аж ніяк не заспокоїти голод, який мене мучив. Я пройшов кілька менших приміщень і великих кімнат. Більшість із них оздоблювала мозаїка до висоти людського зросту, а стелі були вкриті чудовим різьбленням, яким багато років тому слушно пишалися маври. Я навідав кухню, піддашшя й пивниці — ці останні були викуті в скелі, деякі з них поєднувались із підземеллями, які тяглися, схоже, далеко вглиб гір — але чогось їстівного не знайшов ніде. Нарешті, коли почало смеркатися, я пішов по коня, який до цього часу стояв прив’язаний на подвір’ї, завів його в стайню, де помітив оберемок сіна, сам же пішов у кімнату, де стояло благеньке ліжко — єдине, яке залишилося в усьому будинку. Я прагнув заснути, але марно, а тут, як на злість, не тільки їдла, але й світла не було в мене ніякого.

Тим часом, що темнішою ставала ніч, тим чорніших барв набирали мої думки. То я думав про несподіване зникнення моїх слуг, то вигадував способи, щоб хоч що-небудь з’їсти. Я гадав, що злодії, вийшовши раптом із кущів чи якогось підземного сховку, схопили Лопеса і Москіто, мене ж не наважились зачепити, бачачи, що я людина військова і аж ніяк не стану для них легкою здобиччю.

Найбільше мене займали можливості втамувати голод; я бачив у горах кіз, без сумніву, мав там бути й пастух, і неможливо було, щоб він не мав із собою молока й хліба. А ще я розраховував на свою рушницю. Проте нізащо я б не повернувся в Андухар, бо сильно боявся наразитись на глумливі запитання корчмаря. І без будь-яких вагань вирішив продовжити свою подорож.

Коли всі ці думки були вже вичерпані, я не зміг стриматись, щоб не повторити подумки відомої історії про фальшивомонетників і багатьох інших такого ж роду, якими мене заколисували в дитинстві. А ще зринав мені в думках напис, поміщений на шабатурці для милостині. Я не припускав, що то диявол скрутив шию корчмареві, але не міг пояснити собі його сумної смерті.

Ось таким чином минали години серед глухої тиші, як раптом я затремтів від несподіваного відлуння дзвону. Я почув дванадцять ударів, а як відомо, злі духи мають владу лише від півночі до першого співу півнів. Насправді, я мав би бути здивований, бо годинник не бив попередніх годин, і його звук зловісно бринів у моїх вухах. За мить відчинилися двері кімнати, і я побачив, як увійшла чорна постать, але аж ніяк не страшна, бо це була гарна, напівоголена негритянка з двома смолоскипами в руках.

Негритянка підійшла ближче, низько вклонилася мені й промовила такі слова чистою іспанською мовою:

— Сеньйоре кавалере, дві чужоземки, які проводять ніч у цій корчмі, просять, аби ти розділив з ними вечерю. Прошу тебе піти зі мною.

Я поспішив за негритянкою і, пройшовши кількома коридорами, опинився в яскраво освітленій кімнаті, серед якої стояв стіл з трьома приборами, який аж гнувся під японською порцеляною і карафками з гірського кришталю. В глибині кімнати здіймалося пишне ложе. Кілька негритянок дбайливо поралися, доводячи все до ладу, аж раптом розступилися двома шеренгами, і я побачив, що в кімнату входять дві жінки; колір їх шкіри, неначе витканої з троянд і лілей, прегарно контрастував із шкірою їхніх служниць кольору чорного дерева. Обидві молоді жінки трималися за руки. Одягнені вони були досить дивно, так мені принаймні здалося, хоча пізніше, в подальших моїх подорожах, я переконався, що це був звичайний одяг, який носять на берберійських узбережжях. Наряд цей складався, властиво, тільки з сорочки й корсажа. Сорочка у верхній частині була полотняна, а від пояса вниз — з мекінеського газу, тканини, що була б зовсім прозорою, якби широкі шовкові стрічки, що спливали донизу одна біля одної, не заслоняли приваб, що були лиш спокусливішими під цим легким прикриттям. Корсаж без рукавів, щедро обшитий перлами, оздоблений діамантовими застібками, тісно охоплював сніжно-біле лоно, рукави ж від сорочки, теж із газу, були високо підв’язані. Коштовні браслети покривали руки. Ніжки тих незнайомок, ніжки — повторюю, — які мали би бути викривлені й кінчатися пазурами, якби належали злим духам, навпаки, ховали маленькі пальчики в елеґантних східних пантофельках. Діамантові браслети охоплювали їх щиколотки.

Незнайомки підійшли до мене з люб’язними посмішками. Кожна з них — на свій спосіб — була досконалою красунею. Одна була висока, струнка, чарівна, друга ж — ніжна й несмілива. Постава й риси обличчя старшої з першого погляду вражали своєю правильністю. Молодша, пухкенька, мала дещо одкопилені губки, а її примружені очі були прикриті дивовижно довгими віями. Старша промовила до мене бездоганним кастильським діалектом такими словами:

— Сеньйоре кавалере, дякуємо тобі, що ти так люб’язно погодився на цю скромну вечерю. Гадаю, вона тобі придасться.

Слова ці вона вимовила з такою каверзною усмішкою, що я тут же запідозрив, чи то не за її наказом вкрали мого мула з припасами. Але в кожному разі гніватися не було чого, пропажа моя була щедро винагороджена.

Ми сіли до столу, і та сама незнайомка сказала, підсуваючи мені блюдо з японської порцеляни: