Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Я розгорнув пергамент і прочитав:

Року Божого 1503, в дев’ятий рік панування Фрідріха, короля Неаполя і Сицилії, Ельфріда Монте-Салерно, посунувши безбожність свою до крайніх меж, голосно хвалилася, що володіє справжнім раєм, і виразно зреклася того, який чекає нас у житті вічному. Тим часом однієї ночі з четверга на Велику П’ятницю землетрус поглинув її палац, руїни якого стали пекельною садибою, яку сатана, ворог роду людського, населив сонмом злих духів, які непокоїли й досі ще непокоять тисячами оман тих, хто насмілюється наближатися до Монте-Салерно, і навіть побожних християн, які живуть у тих околицях. З цієї причини ми, Пій III, слуга слуг Божих і т. д., даємо дозвіл закласти каплицю в самій середині згаданих руїн…

Я вже не пам’ятаю кінця булли, пам’ятаю тільки, як пріор запевнив мене, що наслання стали тепер значно рідшими, але часом все одно трапляються, особливо вночі з четверга на Велику П’ятницю. Водночас він порадив мені, аби я замовив відслужити кільканадцять мес за душу принцеси й сам їх вислухав. Я пішов за його порадою, а потім вирушив у дальшу подорож, але пам’ять про ту нещасну ніч, залишила у мене неясне враження, якого я не можу позбутися. Ще й рука постійно мені докучає.

Тут я перервав ватажка, сказавши, що переглядав у кабаліста оповідання Хаппеліуса і знайшов там пригоду, яка дуже нагадує цю.

— Цілком може бути, — сказав ватажок, — що Роматі узяв свою історію з тієї книжки або й узагалі вигадав її. Однак його розповідь ще більше посилила у мене жагу подорожей, а особливо надію самому пережити такі ж незвичайні пригоди, що, зрештою, так і залишилось надією. Але така вже сила вражень, отриманих у молодому віці, що ті марення надовго закручують голову, і я так ніколи й не зміг повністю їх позбутися.

— Сеньйор Пандесовна, — сказав я на це, — чи ж не ти сам дав мені зрозуміти, що відколи живеш у цих горах, ти бачив речі, які також можна би назвати чудесними?

— Я й справді бачив певні речі, які мені нагадали історію Джуліо Роматі…

Тут один із циган перервав нашу розмову, а оскільки виявилося, що Пандесовна має багато справ, я узяв рушницю й пішов на полювання. Коли я перебрався через кілька пагорків і кинув погляд на долину, що розкинулась під моїми ногами, мені здалося, що я пізнаю здалеку нещасну шибеницю двох братів Зото. Цей вид пробудив мою цікавість, я спішно рушив уперед і дійсно опинився біля входу до шибениці, на якій, як і раніше, висіли обидва трупи. Я з жахом відвів очі й пішов, пригнічений, назад до нашого табору. Ватажок запитав мене, куди я ходив; я відповів, що добрався аж до шибениці двох братів Зото.

— І застав їх обох підвішених? — запитав циган.

— Як це? — перервав я його. — Хіба вони мають звичку часом відчіплятися?

— Дуже часто, — сказав ватажок, — особливо вночі.

Ці кілька слів знову викликали у мене душевний розлад. Отже, я знов опинився по сусідству з двома клятими страховидлами; я не знав, чи то упирі, чи вигадані для мене страхи; однак у будь-якому випадку їх слід було боятися. Я був засмучений до самого вечора, спати пішов без вечері, і всю ніч мені снилися самі тільки привиди, упирі, духи, нечиста сила й повішеники.

День чотирнадцятий

Циганки принесли мені шоколад і сіли зі мною поснідати. Потім я знову взяв рушницю, і не знаю, яка нещаслива неуважність привела мене до шибениці двох братів Зото. Знайшов я їх відчепленими. Я увійшов під шибеницю й побачив обидва трупи, які лежали вздовж на землі, а між ними молода дівчина, в якій я пізнав Ребеку.

Я розбудив її якомога лагідніше, проте все одно видовище, якого я не міг заслонити, ввергло її в стан несказанної скорботи. У неї почалися конвульсії, вона розплакалася й зомліла. Я узяв її на руки й заніс до поблизького джерела; там покропив їй обличчя водою і помаленьку повернув до тями.

Я б ніколи не відважився запитати її, яким чином вона потрапила під шибеницю, але вона перша про це заговорила.

— Я правильно передчувала, — сказала вона, — що твоє мовчання матиме для мене згубні наслідки. Ти не схотів розповісти нам про свою пригоду, тож я, так само, як і ти, стала жертвою цих клятих упирів, гидкі забави яких в одну мить звели нанівець довготривалі зусилля мого батька по запевненню мені безсмертя. Я ще й досі не можу пояснити собі всіх жахів цієї ночі. Постараюся, однак, пригадати їх і розкажу про них тобі, але ти не зрозумів би мене, якби я не почала від самого початку мого життя.

Ребека на хвильку замислилась і почала такими словами:

Мій брат, розповідаючи тобі свої пригоди, познайомив тебе з певною частиною моїх. Наш батько призначив його в чоловіки двом донькам цариці Савської, що ж до мене, то він хотів, аби я пошлюбила двох ґеніїв, що є головними в сузір’ї Близнят.

Брат, якого приваблював такий чудовий союз, подвоїв своє захоплення кабалістичними науками. У мене ж склалося зовсім відмінне враження; мене лякала думка взяти шлюб одразу з двома ґеніями, і я була настільки перелякана, що не могла скласти навіть двох віршів кабали. Я весь час відкладала роботу на завтра, і скінчилося тим, що майже цілком забула це вміння, настільки ж важке, як і небезпечне.