Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Продовження історії ватажка циган

Молодий Суарес, розповівши мені, як закінчилася його перша зустріч у Буен-Ретіро, не міг здолати сон, який, правду кажучи, був дуже йому потрібен для відновлення сил. Незабаром він глибоко заснув, зате наступної ночі продовжив так:

Продовження історії Лопеса Суареса

Я покинув Буен-Ретіро з серцем, переповненим коханням до прекрасної незнайомки і обуренням проти Бускероса. Наступного дня, а була це якраз неділя, я гадав, що зустріну в якомусь костелі предмет моїх мрій. Три я відвідав надаремно, нарешті знайшов її в четвертому. Вона пізнала мене, після служби вийшла з костелу й, проходячи, підійшла до мене й промовила впівголоса:

— Це був портрет мого брата.

Вона вже зникла, а я все ще стояв, наче прикутий, на своєму місці, зачарований тими кількома словами, які почув, бо ж був переконаний, що байдужість не підказала б їй цієї заспокійливої для мене думки.

Повернувшись до готелю, я наказав принести обід, сподіваючись, що цього разу уникну свого непрошеного гостя, але разом з першою стравою увійшов Бускерос, який кричав на все горло:

— Сеньйоре дон Лопес, я відмовився від двадцяти запрошень, щоб прийти до тебе. Я вже казав тобі, що я весь до твоїх послуг!

Мені раптом захотілося сказати нахабі щось неприємне, але я пригадав, що батько заборонив мені оголяти шпагу, тому, хочеш не хочеш, повинен був уникати сварки. Бускерос наказав принести собі столовий прибор, всівся й, звертаючись до мене з радісним обличчям, сказав:

— Визнай, сеньйоре дон Лопес, що я вчора зробив тобі велику послугу: наче ненавмисне сповістив молодій особі, що ти є сином одного з найбагатших неґоціантів Кадикса. Щоправда, вона вдавала нестримний гнів, але тільки щоб переконати тебе, ніби багатство не справляє на її серце ніякого враження. Не вір цьому, сеньйоре дон Лопес. Ти молодий, пристойний, розумний, але пам’ятай, що ні в якому коханні золото тобі не зашкодить. Зі мною, наприклад, зовсім інша справа. Коли мене кохали, то тільки заради мене самого, і я ніколи не пробуджував пристрасті, коли б звертали увагу на мій маєток.

Бускерос ще довго верз такі самі дурниці, нарешті, з’ївши обід, пішов. Під вечір я подався до Буен-Ретіро, однак із потаємним передчуттям, що цього разу не зустріну прекрасної Інеси. Вона й справді не прийшла, зате я застав там Бускероса, який цілий вечір не відходив від мене.

Наступного дня він знову прийшов на обід, а виходячи, попередив, що увечері зустрінеться зі мною в Буен-Ретіро. Я відповів йому, що він мене там не застане, а оскільки був переконаний, що він не повірить моїм словам, то під вечір сховався в одній крамничці по дорозі до Буен-Ретіро і через мить побачив Бускероса, який спішив до парку. Не знайшовши мене там, він повернувся, стурбований, і пішов шукати мене на Прадо. Тоді я чимшвидше подався до Буен-Ретіро й, прогулявшись кілька разів по головній алеї, помітив свою прекрасну незнайомку. Я підійшов до неї з шанобливістю, яка, наскільки я міг помітити, дуже їй сподобалась, проте не знав, чи маю подякувати їй за те, що вона сказала в костелі. Вона, мабуть, сама хотіла заспокоїти мою збентеженість, бо промовила, сміючись:

— Ти вважаєш, сеньйоре, що солідна нагорода належиться тому, хто знайшов загублений предмет, і тому, знайшовши цей портрет, хотів довідатись, які стосунки поєднують мене з оригіналом. Тепер ти їх знаєш, тому не запитуй більше нічого, хіба що знову знайдеш якусь річ, що мені належить — тоді ти, без сумніву, здобув би право на нові нагороди. Однак не годиться, щоб нас надто часто бачили, як ми гуляємо разом. Я прощаюся з тобою, але не забороняю тобі підходити до мене щоразу, коли матимеш що мені сказати.

Промовивши це, незнайомка вдячно вклонилася мені; я відповів їй глибоким поклоном, після чого пішов у сусідню, паралельну алею, часто, однак, поглядаючи на ту, яку щойно покинув. Завершивши прогулянку, Інеса сіла в карету, кинувши мені прощальний погляд, сповнений, як мені здалося, неприхованої симпатії.

Наступного ранку, зайнятий народжуваним у мені почуттям і роздумуючи про його успіхи, я вирішив, що незабаром, мабуть, прекрасна Інеса дозволить мені писати до неї. Оскільки ж я ніколи в житті не писав любовних листів, мені здалося, що я повинен якоюсь мірою оволодіти стилем. Тож я взяв перо й написав лист такого змісту:

Лопес Суарес до Інеси***

Рука моя, тремтячи разом з боязким почуттям, боїться виводити ці слова. Бо й справді, що ж вони можуть виразити. Який же смертний зуміє писати, ідучи за голосом кохання? Де те перо, яке встигатиме за ним?

Я хотів би в цьому листі зібрати всі свої думки, але що ж, коли вони тікають від мене. Я блукаю стежками Буен-Ретіро, затримуюсь на піску, який зберігає сліди твоїх ніг, і не можу від них відірватися.

Чи й справді цей сад наших королів такий гарний, як мені здається? Без сумніву — ні; краса ця — в мої очах, і ти, Сеньйоро, єдина цьому причина. Хіба цей парк був би такий безлюдний, якби інші бачили в ньому ту красу, яку я відкриваю на кожному кроці?

Газон там зеленіє яскравіше, духмяніше пахне жасмин, а дерева, під якими ти пройшла, з більшою силою опираються палючим променям сонця. А ти ж тільки пройшла під ними; що ж тоді станеться з серцем, у якому ти захочеш залишитися назавжди?

Написавши цього листа, я перечитав його і помітив у ньому певні недоречності, тому не хотів ані віддавати, ані відсилати його. Тим часом, наче для приємної злуди, я запечатав його, написав адресу: «Прекрасній Інесі», і вкинув у шухляду, після чого пішов на прогулянку.

Прогулюючись вулицями Мадрида, я помітив корчму «Під Білим Левом» і подумав, що добре зроблю, якщо тут пообідаю, бо в такий спосіб уникну клятого нахаби. Тому я звелів подати собі обід, і лише поївши, повернувся до себе в готель.