Розділ «Санаторій під Клепсидрою»

Самота

Відколи я можу знову бувати в місті, відчуваю значну полегкість. Але як же довго я не виходив зі своєї кімнати! Це були гіркі місяці та роки.

Я ніяк не можу пояснити того факту, що ця кімната є моєю здавна, ще з дитинства — остання комірка від ґанку, до якої вже й за тих часів майже ніхто не заходив і про яку завжди забувалося, наче вона вже й не належала нашому помешканню. Я вже не пам’ятаю, як я до неї вселився. Мені здається, що ніч була світла, водянисто-біла, без місяця ніч. У сіруватому ореолі я бачив усе до найдрібніших деталей. Ліжко було розстелене, ніби хтось із нього щойно виліз. Я став прислухатися до тиші — чи не почую дихання поснулих. Але хто міг би тут іще дихати? З того часу я в ній мешкаю. Я сиджу в ній роками і нудьгую. Якби ж я своєчасно подбав про запаси! Гей ви — які ще можуть, яким ще відведено на це власний час, — накопичуйте запаси, збирайте зернину до зернини, добрі й поживні, солодкі зернята, бо надійде велика зима, а відтак і літа худі й голодні, і не вродить земля в єгипетському краї[230]. На жаль, я не був заощадливим хом’яком — а був радше легковажною полівкою, жив одним днем, не турбуючись про завтра і покладаючись на свій талан вічного ненажери. Як миша, я собі подумував: що мені зробить голод? У найгіршому разі я можу гризти дерево чи зубами подрібнити папір на маленькі клаптики. Найбідніше створіння — сіра церковна миша з найсіріших закапелків книги існування, може жити з нічого. Так і я живу з нічого в цій померлій кімнаті. Мухи в ній давно повиздихали. Я прикладаю вухо до деревини — чи там у глибині не шарудить хробак. Могильна тиша. Тільки я, безсмертна миша, самотній погрібник, шурхочу в цій мертвій кімнаті, невпинно дрібочу столом, етажеркою, кріслами. Я просуваюся, мов тітка Текля у довгій сірій сукні до землі — звинна, прудка і маленька, тягнучи за собою свій шарудкий хвостик. Тепер за білого дня я нерухомо, як опудало, сиджу на столі, а мої очі, ніби дві пацьорки, що вилізли назовні і блищать. Лише виступ мого писка ледь помітно пульсує, за звичкою щось дожовуючи.

Звичайно, це слід розуміти метафорично. Я не миша, я пенсіонер. Моєю сутністю є паразитування на метафорах — те, що я так легко даю себе захопити першій-ліпшій метафорі. Загнавшись аж так далеко, я змушений насилу пробиватися назад, повільно вертаючи до притомності.

Який я з вигляду? Часом я бачу себе у дзеркалі. Дивний, смішний і болючий ефект! Його соромно визнавати. Я ніколи не бачу себе в анфас, лицем до лиця. Я лише трохи глибше, трохи далі стою в надрах дзеркала, дещо збоку, дещо у профіль, стою задумливо і дивлюся вбік. Я стою там нерухомо, дивлячись убік і дещо назад, за себе. Наші погляди перестали зустрічатися. Коли я ворухнуся — то й він ворухнеться, але напіввідвернутий — ніби й не чув про мене, ніби зайшов сюди крізь багато дзеркал і вже не зміг повернутися. Жаль тисне на серце, коли я бачу його настільки чужим і байдужим. Але ж ти, хочеться мені закричати, був моїм вірним відображенням, моїм товаришем протягом стількох років, а тепер ніби й не впізнаєш мене! Боже! Чужий і задивлений кудись убік, ти стоїш і, здається, прислухаєшся до чогось у глибині, сподіваючись якогось слова, але звідти, зі скляної товщі, підвладний комусь іншому, чекаючи звідкілясь наказів.

Отак я сиджу при столі й гортаю старі та пожовклі університетські записи — все, що лишилося до читання.

Дивлюся на сповзлу й зітлілу фіранку, бачу, як вона легко здіймається від холодного повіву з вікна. На он тому карнизі я міг би робити гімнастичні вправи. Чудова перекладина. Як легко крутишся на ній у неживому, стільки разів уже спожитому повітрі. Збайдужілий, замалим не виконуєш еластичне сальто мортале — зимно, без внутрішнього запалу, зовсім ніби відсторонено. Коли отак завмираєш еквілібристом навшпиньки на тій перекладині, головою сягаючи стелі, то занурюєшся в ледь відчутну ілюзію якогось лагідного випромінювання. Я з дитинства люблю дивитись отак на кімнату з пташиної перспективи.

Я сиджу і слухаю тишу. Кімната по-простому вибілена вапном. Часом на білій стелі вистрелить курячою лапкою тріщина, часом із шурхотом відстане клапоть тиньку. Чи не слід би нарешті зізнатися, що мою кімнату замуровано? Як так? Замуровано? То яким же чином я міг би з неї вийти? У тім-то й річ: для доброї волі немає перепони, справжній порив нічим не стримати. Я тільки мушу уявити собі двері, добрі старі двері, ніби в кухні мого дитинства, з металевою клямкою та засувом. Бо немає кімнат, замурованих аж настільки, щоб не знайшлося в них таких потаємних дверей — якщо тільки вистачить сили їх отам науявляти.

Остання батькова втеча

Це діялося в пізні та недобрі часи цілковитого занепаду, в часи остаточної ліквідації нашого підприємства. Давно вже було знято вивіску з-над дверей нашої крамниці. Напівопустивши жалюзі, мати ще провадила нелегальний розпродаж решток. Аделя виїхала до Америки. Казали, ніби корабель, на якому вона пливла, затонув і всі пасажири розпрощалися з життям. Ми ніколи не перевіряли цієї чутки, новина про дівчину забулася, ми більше нічого про неї не чули. Настала нова ера, пуста, твереза, безрадісна — і біла, мов папір. Нова служниця, Ґеня, анемічна, бліда і безкоста, м’яко пересувалася кімнатами. Якщо траплялося погладити її по плечах, то вона звивалася, витягуючись, ніби змія, і муркотіла, ніби кішка. Її шкіра була мутно-білою й не рожевіла навіть під повіками емальованих очей. Геть розсіяна, вона часом готувала засмажку зі старих рахунків та чекових книжок — мляву та неїстівну.

На той час батько вже однозначно помер. Він помирав багато разів, завжди якось не до кінця, завжди з певними застереженнями, які спонукали до перевірки цього факту. Це мало свій позитив. Подрібнюючи таким робом свою смерть у розстрочку, батько призвичаював нас до свого відходу. Ми збайдужіли до його дедалі коротших і щоразу жалюгідніших повернень. Фізіономія вже відсутнього немов розпливлася кімнатою, в якій він мешкав, розгалузилася, в деяких місцях утворюючи предивні, неймовірно виразні вузли подібності. Шпалери в певних місцях наслідували конвульсії його лиця, арабески формувалися в болісну анатомію його сміху, розкладену на симетричні члени, ніби скам’янілий відбиток трилобіта[231]. Деякий час ми на великій відстані обходили його одіж, підбиту тхорячим хутром. Хутро дихало. Сполох тваринок, повчеплюваних одна в одну зубами й одна в одну повшиваних, пробігав крізь них безсилими конвульсіями й губився у складках та швах. Приклавши вухо, можна було почути мелодійне муркотіння їхнього змиреного сну. У цій як слід вичиненій формі, з легким запахом тхорів, нічних поєдинків та гонів, батько міг би протягнути цілі роки. Але й тут він довго не витримав.

Одного разу мати повернулася з міста збентеженою.

«Дивись, Юзефе, — сказала вона, — що трапилось. Я впіймала його на сходах — він стрибав з однієї сходинки на другу». Вона підняла хустинку з-над чогось, що тримала в тарілці. Я відразу впізнав його. Подібність була незаперечною, попри те, що цього разу він був раком або великим скорпіоном. Ми поглядами підтвердили це, глибоко вражені тим, наскільки виразною була та подібність, яка, попри аж такі переміни й метаморфози, все ще кидалася в очі з цілком невідпорною силою.

«Він живий?» — запитав я.

«Ще й як. Я ледве його втримую, — сказала мати. — Пустити його на підлогу?».

Вона поставила тарілку на землю, і ми, схилившись нижче, змогли оглянути його докладніше. Запавши поміж свої незліченні вигнуті ніжки, він ледь помітно перебирав ними. Дещо підняті клешні та вуса наче вслухались. Я перехилив тарілку, і батько обережно, з деяким ваганням ступив на підлогу, але, торкнувшись плаского дна під собою, раптово побіг усіма своїми кількома сотнями ніжок, калатаючи при цьому твердими кісточками членистонога. Я заступив йому шлях. Він завагався, схвильованими вусами наткнувшись на перешкоду, після чого підняв клешні і звернув убік. Ми дали йому змогу бігти в обраному напрямку. З цього боку жодні меблі не могли стати йому прихистком. Отак судомно кваплячись на своїх неоднакових ніжках, він дістався стіни і, перш ніж ми спохопилися, вбіг на неї — легко, ніде не спиняючись, усією арматурою своїх нижніх відростків. Я здригнувся від несвідомої огиди, стежачи за його багаточленною мандрівкою, що з шарудінням вела його паперовими шпалерами. Батько тим часом дійшов до невеличкої вмурованої кухонної шафки і якусь мить завис на її краєчку, клешнями вивчаючи простір у шафці, після чого весь уліз досередини.

Він мов би наново пізнавав помешкання з цієї нової краб’ячої перспективи і засвоював предмети, мабуть, через нюх, позаяк, незважаючи на всю пильність моїх оглядин, мені не вдалося встановити у нього будь-яких органів зору. Здавалося, він трохи задумувався над предметами, які траплялися на його шляху, затримувався коло них, дотикаючи їх ледь схвильованими вусами, навіть обіймав їх, ніби випробовуючи, своїми клешнями, знайомився з ними і щойно за хвилинку, покинувши їх, біг собі далі, тягнучи за собою свій ледь припіднятий над підлогою задок. Так само він чинив зі шматочками хліба і м’яса, які ми кидали йому на підлогу з надією, що він їстиме. Але він лише мимохідь обмацував їх і біг далі, не припускаючи й думки, що ці предмети можуть бути їстівними.

Спостерігаючи за цими його терплячими розвідувальними діями на теренах кімнати, можна було подумати, що він завзято й невтомно чогось шукає. Час до часу він забігав у куток кухні, під бочку з водою, що протікала, і, дійшовши до калюжі, здавалося, пив. Іноді пропадав кудись на цілі дні. Він, здавалося, міг чудово обходитися без їжі, й ми не зауважували, щоби внаслідок цього він якось підупадав на проявах життєздатності. Зі змішаними почуттями сорому й гидливості ми за дня підживлювали в собі потаємну обаву, що вночі він може навідати нас у ліжку. Але такого не трапилось ані разу, хоч удень він мандрував усіма меблями, особливо полюбляючи перебування у шпарині між стіною та шафою.

Не можна було не помітити деяких проявів інтелекту, а навіть і певного фіґлярного свавілля. Наприклад, батько не пропустив жодної нагоди з’явитися в їдальні в той час, коли ми їли, хоч його власна участь в обідах була суто платонічною. Якщо двері їдальні в обідню пору були випадково зачинені, а батько перебував у сусідній кімнаті, то він починав шурхотіти перед дверима, бігаючи туди й сюди шпариною вздовж — аж поки ми не відчиняли йому. Згодом він навчився пропихати в оту нижню шпарину свої клешні та ніжки, і після дещо форсованих тілесних зусиль йому вдавалося боком пропихнутися попід дверима до кімнати. Це, здається, його тішило. Тоді він завмирав під столом і лежав зовсім тихо, ледь пульсуючи самим лише задком. Що означало це ритмічне пульсування лискучого задка, вгадати ми не могли. Це було щось іронічне, непристойне і злостиве, і воно, здається, водночас виражало собою якесь низьке та хтиве задоволення. Німрод, наш пес, наближався до нього поволі й невпевнено, обережно нюхав його, чхав і байдуже йшов геть, не склавши собі остаточної версії.

Занехаяння нашого дому розросталося дедалі ширшими колами. Ґеня спала цілими днями, її струнке тіло без кісток здіймалося хвилями від глибокого дихання. Ми нерідко знаходили в тарілках із супом шпульки від ниток, що їх вона з неуважності та дивної розсіяності закидала в каструлю разом із городиною. Крамниця була відчинена in continuo[232] вдень і вночі. Розпродаж за напівопущеними жалюзі день у день точився все плутаніше, сповнений торгувань та переконувань. На додачу приїхав ще й дядько Кароль.