Розділ «Санаторій під Клепсидрою»

«Ви, пане раднику, хотіли б записатися до першого класу? — спитав директор. — Це дуже похвальне і гідне рішення. Я розумію це так, що ти хочеш відбудувати свою освіту від основ, від фундаменту. Я не втомлююся повторювати: граматика і табличка множення є основами для будь-якої освіти. Звичайно, ми не можемо поставитися до радника як до учня, який підлягає шкільному примусу. Радше — як до вільного слухача, як до ветерана абетки, так би мовити, який після довгих блукань немовби знов опинився за шкільною партою. Спрямував, так би мовити, своє пошарпане судно до нашого порту. Так-так, пане раднику, небагато людей виявляє нам отаку вдячність і таке визнання наших заслуг, аби після цілого життя, проведеного у праці і стараннях, повернутися до нас і осісти тут на постійно як добровільний пожиттєвий другорічник. Пане раднику, ви будете в нас мати виняткові права. Я завжди казав…».

«Вибачте, — перебив я його, — але я хотів би підкреслити, що коли йдеться про виняткові права, то я цілком від них відмовляюся… Я не бажаю мати жодних привілеїв. Зовсім навпаки… Я не хотів би нічим вирізнятися. Так, мені залежить на тому, щоб якнайбільше злитися, розчинитися в сірій масі школярів. Увесь мій задум пройшов би повз ціль, якби я хоча б у чомусь був упривілейований порівняно з іншими. Навіть щодо тілесної кари, — тут я підняв палець, — я повністю визнаю її спасенний та моральноочисний вплив і рішуче застерігаю, щоб для мене й під цим оглядом не робилося ніяких винятків».

«Дуже похвально, дуже педагогічно, — мовив пан директор з пошаною. — Поза тим мені здається, — додав він, — що ваша освіта внаслідок тривалого некористування вже по суті демонструє певні прогалини. Під цим оглядом ми зазвичай покладаємося на оптимістичні ілюзії, що їх досить легко розвіяти. Чи ви, пане, ще, приміром, пам’ятаєте, скільки буде п’ять помножити на сім?

«П’ять помножити на сім», — повторив я збентежено, відчуваючи, як розгубленість, яка напливла на серце теплою і благою хвилею, застелила млою чіткість моїх думок. Просвітлений, ніби об’явленням, власним невіглаством, я почав, наполовину в захваті від справжнього повернення до дитинної несвідомості, затинатися й повторювати «п’ять помножити на сім…», «п’ять помножити на сім…».

«От бачите, — мовив директор, — крайня пора вам записуватися до школи». Потім, узявши за руку, він завів мене до класу, в якому відбувалося навчання.

Знов, як півстоліття тому, я опинився в тому гаморі, в отому залі, який кишма кишів, темніючи від муравлиська рухливих голів. Я, маленький, стояв на середині, вхопившись за полу пана директора, в той час як п’ятдесят пар молодих очей придивлялися до мене з байдужою, жорстокою діловитістю тваринок, які бачать особину того ж виду. З різних боків до мене викривлювались обличчя, корчилися гримаси миттєвої та стримуваної ворожості, показувались язики. Я не реагував на всі ті чіпляння, пам’ятаючи про вихованість, яку мені свого часу прищепили. Роздивляючись оті рухливі обличчя, спотворені недолугими гримасами, я згадав собі цю саму ситуацію п'ятдесят років тому. Тоді я стояв отак біля матері, поки вона залагоджувала мою справу з учителькою. Тепер замість матері пан директор шепотів щось на вухо пану викладачеві, який, киваючи, з повагою вдивлявся в мене.

«Він сирота, — врешті звернувся викладач до класу, — в нього немає ні батька, ні матері — не дошкуляйте йому занадто».

Сльози навернулися мені на очі від цих його слів, справжні сльози розчулення, а пан директор посадовив мене, і сам зворушений, за першу парту.

Відтоді для мене почалося нове життя. Школа відразу й цілком поглинула мене. Ніколи за часів мого давнього життя я не бував аж так утягнутим у тисячі справ, інтриг та інтересів. Я жив одним великим захопленням. Над моєю головою перехрещувалася тисяча найрізніших ліній. Мені пересилалися сигнали, телеграми, давались умовні знаки, до мене шикали, моргали й на всі лади жестами нагадували мені про тисячі зобов’язань, які я взяв на себе. Я ледве дочікувався закінчення уроку, під час якого я із вродженої порядності стоїчно витримував усі атаки, щоб не пропустити ані слова з викладацьких наук. Щойно розлягався голос дзвоника, як на мене накидалася вся верескуча зграя, хапала мене з усім своїм буйним розмахом, замалим не розриваючи на шматки. Вони налітали ззаду понад партами, тупаючи ногами по їхніх поверхнях, перестрибували через мою голову, йшли повз мене перевертом. Кожний верещав мені на вухо свої претензії. Я зробився центром усіх їхніх справ, найсерйозніші оборудки, найзаплутаніші та найдразливіші скандали не могли обійтися без моєї участі. Я ходив вулицями, завжди оточений рвучкою жестикуляцією тої галасливої галайстри. Собаки здалека обходили нас із підігнутими хвостами, коти вистрибували на дах від нашого наближення, а самотні діти, яких ми зустрічали дорогою, з пасивним фаталізмом втягували голову у плечі, готуючись до найгіршого.

Шкільна ж наука не втратила для мене нітрохи зі своєї привабливої новизни. Наприклад, уміння читати за складами. Учитель просто апелював до нашого незнання, вміло, спритно і з великою вправністю витягаючи її напоказ і врешті сягаючи в нас тієї tabula rasa[229], що є підґрунтям для будь-якого навчання. У такий спосіб звільняючи нас усіх від передсудів та навиків, він розпочинав основи навчання. Через силу й напружено ми виспівували звучні склади, у паузах шмигаючи носом і витискаючи на книжці пальцем літеру за літерою. Мій буквар мав такі самі сліди вказівного пальця, загущеніші на важчих літерах, що й букварі моїх однокласників.

Одного разу (я вже й не пам’ятаю, про що там ішлося) до класу зайшов пан директор і в тиші, яка зненацька запанувала, вказав пальцем на трьох із нас, зокрема й на мене. Ми повинні були негайно йти за ним до канцелярії. Ми знали, чим це пахне, і двоє моїх співвинуватців почали вже наперед хнипати. Я байдуже дивився на їхню невчасну скруху, на спотворені раптовим плачем обличчя — ніби з першими сльозами з них злізла людська маска, оголивши безформний м’якуш заплаканого м’яса. Що стосується мене, то я був спокійний, з приреченістю моральних і справедливих натур я піддався перебігу подій, готовий стоїчно витримати наслідки своїх учинків. Ця сила характеру, схожа на затверділість, не подобалася панові директору, коли ми, всі троє винуватців, постали перед ним у канцелярії; пан учитель був при цьому присутній з тростиною в руці. Я байдуже розщепив пасок, але пан директор, глянувши на це, закричав: «Ганьба, як це можливо? В такому віці? — і з гіркотою подивився на пана вчителя. — Дивний вибрик природи», — додав він, гидливо кривлячись. Потім, виставивши за двері обидвох хлопчаків, він звернувся до мене з довгою й поважною промовою, сповненою жалю й осуду. Але я не розумів його. Бездумно кусаючи нігті, я тупо дивився перед себе, а потім сказав: «Пане вцителю, це Вацек плюнув на васу булку». Я був уже справді дитиною.

На гімнастику й малювання ми ходили до іншої школи, де були спеціальні знаряддя і зали для цих предметів. Ми марширували парами, запекло перемовляючись, і на кожну вулицю, в яку ми повертали, вносячи різкий гамір наших перемішаних сопрано.

Та школа містилась у великому дерев’яному будинку, переобладнаному із театрального залу, старому і з багатьма прибудовами. Інтер’єр залу для малювання нагадував величезну лазню, стелю було підперто дерев’яними стовпами, під стелею тяглася дерев’яна галерея, на яку ми відразу збігали, штурмуючи сходи, що гримотіли під нашими ногами, як буря. Численні бокові приміщення чудово підходили для гри в хованку. Вчитель малювання не з’являвся ніколи, тож ми пускалися берега. Час від часу директор тієї школи заходив до залу, кількох найгаласливіших ставив у кут, накручував вуха кільком найдикішим, але щойно відвертався до дверей, як за його плечима знову наростав заколот.

Ми не чули дзвінка, що сповіщав про закінчення занять. Починався осінній пополудень, короткий і кольоровий. По деяких хлопців приходили матері й забирали їх, лаючи та б’ючи, хоч вони і впиралися. Але для інших, позбавлених аж такої турботливої домашньої опіки, щойно тоді починалася справжня забава. І тільки пізнім смерком, зачиняючи школу, старий сторож проганяв нас додому.

Уранці, коли ми йшли до школи, ще панувала густа темрява, місто ще лежало у глухому сні. Ми просувалися навпомацки з витягнутими руками, шелестячи ногами по сухому листю, яке шарами вкривало вулиці. Йдучи, трималися за стіни будинків, щоб не заблукати. Несподівано в котрійсь із ніш ми рукою намацували обличчя однокласника, що йшов назустріч. Скільки сміху, вгадувань і несподіванок виникало з усього цього! Декотрі мали лойові свічки й запалювали їх — місто було засіяне мандрами тих огарків, які тремким зиґзаґом пересувалися низько над землею, спотикались і призупинялися, щоб освітити якесь дерево, круг на землі, купи зів’ялих листків, по яких малюки порпаються в пошуку каштанів. Уже і в деяких будинках на другому поверсі засвічуються перші лампи, каламутне світло побільшено випадає через квадрати вікон у міську ніч і великими фігурами кладеться на площу перед будинком, на ратушу, на сліпі фасади. А коли хтось, узявши лампу, йде з нею в руці з кімнати до кімнати, — надворі ті величезні прямокутники світла перегортаються, ніби сторінки колосальної книги, і площа, здається, мандрує кам’яницями, переставляє будинки і тіні, ніби викладає пасьянси з великої колоди карт.

Нарешті ми доходили до школи. Огарки згасали, нас огортала темрява, в якій ми намацували свої сидіння за партами. Потім заходив учитель, застромляв у пляшку лойову свічку й починалося нудне опитування про слівця та відмінювання. За браком світла навчання було запам’ятовувальним і усним. У той час, як хтось із нас монотонно декламував, ми, мружачись, дивились, як зі свічки вистрелюють золоті стріли та розшарпані зиґзаґи і як вони потім заплутуються у замружених віях, шелестячи, мов солома. Пан учитель розливав чорнило по каламарях, позіхав і визирав у чорну ніч за низьким вікном. Під партами панувала глибока тінь. Ми пірнали туди й хихотіли, мандруючи на чотирьох, обнюхувалися, наче тварини, у потемках і пошепки влаштовуючи наші звичні оборудки. Я ніколи не забуду тих блаженних передранкових годин у школі, поки за шибами повільно світало.

Нарешті прийшла пора осінніх вихорів. Певного дня вже зранку небо стало жовтим і пізнім, на цьому тлі прошите мутно-сірими уявними лініями краєвидів, великих і затуманених пустирів, що відходили в перспективі зменшення лаштунками узгір’їв і складок, які згущувались і дрібнішали ген далеко на сході, де небо раптом уривалося, ніби хвилястий краєчок здійнятої завіси — і відкривало дальший план, глибше небо, прогалину переляканої блідості, бліде й нажахане світло найдальшої далини, безбарвне, водянисто-світле, і ним, як остаточним остовпінням, закінчувався і закривався той обрій. Мов на гравюрах Рембрандта, в такі дні під тією смугою світлості видно було далекі, мікроскопічно виразні країни, які, ніколи, зрештою, ще не бачені, тепер піднімалися з-за обрію під тією світлою щілиною неба, залиті яскраво-блідим і панічним світлом, наче винурені з іншої епохи та іншого часу, як обітована земля показана лиш на мить сповненим тугою народам. У цьому мініатюрному і світлому краєвиді було з дивною гостротою видно, як хвилясто-виткою колією просувався ледве зримий з такої віддалі залізничний потяг, оторочений срібно-білою смужкою диму — і як він розчинявся у світлій ніщоті.

Але потім зірвався вітер. Він наче випав із тієї світлої прогалини неба, крутився і розбігався містом. Увесь був із м’якості та лагідності, але в дивній манії величі вдавав із себе брутального ґвалтівника. Він місив, перевертав і мучив повітря, аж воно вмирало від блаженства. Знагла завмирав у просторі і ставав дибки, розпростирався, ніби вітрильні полотна — велетенські, напнуті, як батіг, хляскітливі простирадла, зав’язувався у тверді вузли, трепетні від напруги, зі строгим виразом обличчя, ніби хотів приторочити все повітря до порожнечі, але потім витягав зрадливий кінець і розпускав оту фальшиву петлю, і вже за милю далі зі свистом викидав своє ласо, свій аркан, що мав би оплутати все, але нічого не оплутував.

А що лиш він виробляв із димом коминів! Бідний дим не знав уже й сам, як уникнути його нападок, як ухилити голову — праворуч або ліворуч — від його ударів. Так він хазяйнував у місті, ніби раз і назавше хотів того дня встановити пам’ятний зразок своєї безмежної сваволі.

Я зранку передчував нещастя. Мені заледве вдавалося йти крізь отой вихор. На розі вулиць, на перехрестях протягів однокласники тримали мене за поли. Так я пересувався містом, і все йшло непогано. Потім ми вирушили на гімнастику до іншої школи. Дорогою ми накупили собі бубликів. Довгий вуж пар, густо балакаючи, заповзав через браму усередину. Ще мить — і я був би врятований, потрапивши до надійного місця, у безпеці аж до вечора. За потреби я міг навіть переночувати в гімнастичному залі. Вірні друзі залишались би поруч усю ніч. Але трапитися ж такому, що Віцек саме того дня знайшов нового жука і з розмаху випустив його перед шкільним порогом. Жук загудів, коло входу виник затор, мене виштовхали поза ствір брами, і в цю мить мене підхопило. «Любі друзі, рятуйте!» — закричав я, вже виснучи в повітрі. Я ще встиг побачити їхні витягнуті руки і роззявлені криком роти, наступної ж миті пішов перевертом і полинув прекрасною вступною лінією. Я вже летів високо над дахами. Летячи із затамованим подихом, я бачив очима уяви, як мої однокласники витягають руки, різко перебираючи пальцями, і кричать учителеві: «Пане професоре, Шимчика віднесло!». Пан учитель глянув крізь окуляри. Спокійно підійшов до вікна і, рукою прикриваючи очі, уважно вдивився у горизонт. Але побачити мене він уже не міг. Його обличчя у млявому відблиску споловілого неба стало цілком пергаментним. «Треба викреслити його з журналу», — сказав він із гіркотою й пішов до стола. А мене все вище й вище відносило в жовті, незнані осінні простори.