Або ж дядько Єронім виростав понад ним пророчою тирадою з обличчям, що грізно мінилося від великих слів, якими він наливався, поки його борода йшла натхненною хвилею. Тоді лев болісно змружував сліпаки й повільно відвертав голову, щулячись від сили Божого слова[223].
Той лев і той Єронім наповнювали темну подружню кімнатчину вічним протистоянням.
Дядько Єронім та Додо жили в тому тісному помешканні якось один попри другого, у двох різних вимірах, які схрещувалися, зовсім у себе не проникаючи. Їхні очі якщо й коли зустрічалися, тут же розходилися — мов у тварин двох різних і далеких видів, які зовсім не зауважують один одного, нездатні зафіксувати чужий образ, що наскрізь пролітає свідомість, бо вона не в змозі його в собі усталити.
Вони ніколи не розмовляли один з одним.
Коли всі сідали до столу, тітка Ретиція між чоловіком і сином являла собою кордон двох світів, перешийок між двома морями божевілля.
Дядько Єронім їв неспокійно, довга борода лізла йому в тарілку. Вистачало скрипнути кухонним дверям, як він напівзросту зривався зі стільця й хапав тарілку з юшкою, готовий зі своєю порцією втікати до себе, якби до помешкання увійшов хтось чужий. Тоді тітка Ретиція заспокоювала його: «Не бійся, ніхто не йде, то служниця». У такі моменти Додо кидав на переляканого сповнений люттю та зневагою погляд своїх чорних кульок, бурмочучи собі під ніс із явним незадоволенням: «Тяжкий псих…».
Перш ніж дядько Єронім отримав було звільнення від надто заплутаних життєвих складнощів і дістав дозвіл на відхід у свій самотній прихисток у тій кімнатці, він був людиною цілком іншого штибу. Ті, хто знав його замолоду, твердили, що цей непогамовний темперамент не знав жодних гальм, ні на що не зважав і ні перед чим не спинявся. Він зі зловтіхою говорив невиліковно хворим про їхню смерть. Візити в дім померлого він використовував для того, щоби піддавати гострій критиці перед невтішною родиною життя того, по кому ще не висохли сльози. Людям, які приховували деякі прикрі і дражливі особисті справи, він голосно й образливо ними дорікав. Однак певної ночі він повернувся з дороги весь перемінений і непритомний від ляку, силкуючись при цьому забитися під ліжко. Через кілька днів родиною розійшлася звістка, що дядько Єронім зрікся всіх своїх плутаних, сумнівних і ризикованих оборудок, які вже виросли йому понад голову, що він зрікся рішуче, по всій лінії — й розпочав нове життя, підпорядковане суворим і точним, хоч і незрозумілим для нас правилам.
У неділю пополудні всі ми приходили до тітки Ретиції на малий родинний підвечірок. Дядько Єронім нас не впізнавав. Засівши у своїй кімнатці, він з того боку засклених дверей кидав на наше зібрання дикі і нажахані погляди. Часом же він раптово виходив зі свого всамітнення в довгому до землі халаті та схвильованою довкіл обличчя бородою і, розмахуючи руками так, ніби хоче нас розділити, казав: «А тепер я благаю вас — усі як один розійдіться, розбіжіться нишком-тишком і непомітно…». Після чого, таємничо погрозивши нам пальцем, додавав стишеним голосом: «Уже всюди говорять: Ді — да».
Тітка лагідно виштовхувала його назад у кімнатку, але він грізно озирався ще у дверях і з піднятим пальцем повторював: «Ді — да».
Додо розумів усе не відразу, поступово — минало кілька хвилин мовчання і збентеження, перш ніж ситуація роз’яснювалась і в його мозку. Тоді, водячи поглядом від одного до другого, ніби впевнюючися — сталося щось веселе, він вибухав сміхом і так сміявся у своє задоволення, голосно, струшуючи головою зі співчуттям і повторюючи зі сміхом: «Тяжкий псих…».
Над домом тітки Ретиції западала ніч, видоєні корови в темряві терлися боками об дошки, служниці вже спали на кухні, із саду плинули бульки нічного озону, що лускали у відкритому вікні. Тітка Ретиція спала у глибині свого великого ложа. На другому ложі, як сова в подушках, сидів дядько Єронім. Його очі блищали в темряві, борода стікала на підтягнуті коліна.
Він повільно злазив з ліжка і навшпиньки скрадався до тітки. Так і застигав над сплячою, мов кіт, що готується стрибнути, з нашорошеними бровами й вусами. Лев на стіні коротко позіхнув і відвернувся. Тітка, прокинувшися, злякалася тієї з іскристими очима, розчмиханої голови.
«До ліжка, йди до ліжка», — казала вона, відганяючи його, мов півня, помахом руки. Він відходив, чмихаючи й нервово вертячи головою на всі боки.
У сусідній кімнаті лежав Додо. Додо спати не вмів. Сфера сну в його хворому мозку не діяла як слід. Він крутився, качався по ліжку, перевертався з боку на бік.
Матрац рипів. Додо тяжко зітхав, сопів, безпорадно підводився з-над подушок.
Нежите життя мучилося, тріпотіло від розпачу, крутилося, наче кіт у клітці. У Додовому тілі, в цьому тілі півголовка хтось старішав, нічого не проживши, хтось доростав до смерті без крихти глузду.
Раптом він пронизливо захлипав у темряві.
Тітка Ретиція зіскочила до нього з ліжка: «Що з тобою, Додо, щось болить?».
Додо відвернувся зі здивуванням: «Хто?».
«Чого ти стогнеш?» — питає тітка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Цинамонові крамниці та всі інші оповідання » автора Бруно Шульц на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Санаторій під Клепсидрою“ на сторінці 30. Приємного читання.