Розділ «Санаторій під Клепсидрою»

Телескоп, ніби велика чорна гусінь, в’їхав до освітленої крамниці — багаточленний тулуб, величезний паперовий тарган з несправжніми двома фарами на переді. Покупці збилися докупи, задкуючи перед цим сліпим паперовим змієм, продавці широко розчинили двері на вулицю, і я повільно виїхав своїм автомобілем з паперу повз ряди відвідувачів, які недобрими поглядами супроводжували цей по суті скандальний виїзд.

Так живеться в цьому місті, й час минає. Більшу частину дня спиш — і не тільки в ліжку. Ні, щодо ліжка особливих претензій немає. У будь-якому місці, о будь-якій порі дня люди тут готові всмак подрімати. З головою, покладеною на столик у ресторації, в екіпажі, а навіть навстоячки по дорозі, в сінях якогось будинку, до яких забігають на хвильку, щоб ненадовго віддатися непереборній потребі сну.

Прокинувшися, ще заморочені й хиткі, ми продовжуємо перервану розмову, долаємо й далі обтяжливий шлях, просуваємо вперед заплутану справу без кінця і початку. Наслідком цього іноді мимохідь губляться цілі проміжки часу, а ми втрачаємо контроль над тяглістю дня і врешті перестаємо на неї покладатися, без жалю відмовляємося від скелету неперервної хронології, до пильного нагляду за якою ми свого часу позвикали зі звички та заклопотаної щоденної дисципліни. Ми давно пожертвували цією ненастанною готовністю звітувати з перебутого часу, цією скрупульозністю в розрахунку до останнього гроша за прожиті години — гордістю й силою нашої економіки. У дотриманні всіх отих кардинальних чеснот, щодо яких ми свого часу не знали ні вагань, ні відхилень, ми давно здалися.

Пара прикладів може послугувати ілюстрацією такого стану справ. Котроїсь пори дня чи ночі — ледь помітний відтінок неба різнить їх між собою — я прокидаюся коло балюстради містка, що веде до Санаторію. Смеркає. Отже, зморений сонливістю, я, напевно, довго й несвідомо блукав містом, перш ніж смертельно втомлений добрів до цього містка. Не можу сказати, чи на тому шляху мене весь час супроводжував Доктор Ґотард, який тепер стоїть переді мною, завершуючи якийсь довгий умовивід формулюванням остаточних висновків. Захоплений власною переконливістю, він бере мене під руку й веде за собою. Я йду з ним, і перш ніж ми перетинаємо лункі дошки на містку, я знову засинаю. Крізь заплющені повіки я невиразно бачу Докторову проникливу жестикуляцію, посмішку в глибині його чорної бороди й намарне силкуюся зрозуміти той капітальний логічний прийом, той останній козир, з яким він тріумфує на вершині своєї аргументації, розводячи руки і завмираючи. Я не знаю, як довго ми ще отак ідемо один коло одного, занурені в розмову, що рясніє непорозумінням, коли раптом я зовсім отямлююся: Доктора Ґотарда вже немає, цілковита темрява — але тільки тому, що мої очі заплющені. Я розплющую їх і бачу себе в ліжку, у своїй кімнаті, до якої потрапив не знати як.

Ще дразливіший приклад. Обідньої пори я заходжу в місті до ресторації, у безладний гамір і метушню відвідувачів. І кого ж я бачу на середині залу, при столі, що аж угинається від страв? Батька. Всі очі спрямовані на нього, а він, виблискуючи діамантовою шпилькою, надзвичайно жвавий, у блаженному екстазі, вихиляється з афектом на всі боки і провадить задушевну бесіду з усіма водночас. Зі штучною бравадою, на яку я не можу дивитися без найвищої тривоги, він замовляє все нові порції, які вже просто стосами здіймаються перед ним на столі. Він залюбки нагромаджує їх довкола себе, хоч і не впорався ще навіть із першим. Жуючи, плямкаючи й говорячи одночасно, він жестами й мімікою підкреслює своє найвище задоволення бесідою, закоханим поглядом водить за паном Адасем, офіціантом, якому із закоханою усмішкою кидає все нові замовлення. І коли той, розвіваючи серветкою, квапиться їх виконувати, батько благальним жестом апелює до всіх, запрошує їх бути свідками невідпорних чарів цього Ганімеда[217].

«Неоцінений хлопчик, — волає батько з благим усміхом, примружуючи очі. — Ангельський хлопчик! Панове, погодьтеся, що він чарівний!».

Я виходжу із залу, сповнений гіркотою, батько мене й не зауважив. Якби він зумисне, з рекламною метою, був поставлений керівництвом готелю для забавляння клієнтів, то не зміг би поводитися провокативніше і нав’язливіше. З головою, що тьмянішає сонливістю, я заточуюся на вулицях, прагнучи дійти додому. На хвилинку я притуляю голову до поштової скриньки і таким чином влаштовую собі коротку сієсту. Нарешті я в темряві намацую браму Санаторію і входжу. У кімнаті темно. Я тисну на вимикач, проте струму немає. Від вікна тягне холодом. Ліжко скрипить у темряві. Батько підводить голову з-над перини і каже: «Ах, Юзефе, Юзефе! Я вже два дні лежу тут без жодного догляду, дзвінок не діє, ніхто навіть не зазирне, а власний син кидає напризволяще мене, тяжкохвору людину, й волочиться містом за дівками. Послухай, як у мене серце гатить».

Як це зрозуміти? Чи батько сидить у ресторації, охоплений нездоровими амбіціями зажерливості, чи тяжкохворий лежить у своїй кімнаті? Чи їх двоє? Нічого подібного. В усьому винен швидкий розпад часу, неконтрольованого з неослабною пильністю.

Усі ми знаємо, що ця неслухняна стихія ледве тримається в певних рамках порядку лише завдяки ненастанному керуванню, ретельній стурбованості, старанному регулюванню та коригуванню її вибриків. Позбавлена такої опіки, вона відразу ж хилиться до порушень, до диких аберацій, до плетіння непередбачуваних фокусів та безглуздого блазнювання. Дедалі виразніше проступає неузгодженість наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний час уже не збігаються.

До речі, закид батька у фривольності моєї поведінки є безпідставною інсинуацією. Я тут ще й не підходив до жодної дівчини. Заточуючись, ніби п’яний, від одного сну до другого, я протягом тверезіших хвилин ледве звертаю увагу на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічні сутінки на вулицях навіть не дають змоги докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити як молода людина, що в будь-якому разі ще має певні зацікавлення в цій галузі, — це особлива хода тутешніх панянок.

Це хода уздовж невблаганно прямої лінії, вона не рахується з жодними перешкодами, підлягаючи лиш якомусь внутрішньому ритму, якомусь закону, які вони розвивають, наче із клубка в ниточку прямолінійного трюхикання, сповненого точності та розміреної грації.

Кожна несе в собі якесь інше, особисте правило, ніби власну накручену пружину.

Коли вони йдуть отак, задивлені прямо перед собою в те правило, дуже зосереджені й поважні, то здається, що вони перейняті лиш однією турботою — нічого не зронити, не помилитись у складному порядку, не збочити ані на міліметр. І тоді стає зрозуміло: те, що з такою увагою й відданістю вони несуть над собою, є ніщо інше, як ідея-фікс власної досконалості, яка силою їхнього переконання ледь не перетворюється на реальність. Це якесь таке очікування, вибране на власний ризик, без жодної гарантії, що воно збудеться, це недоторканна догма, винесена понад усякі сумніви.

Які лиш вади й хиби, які носики — сплющені й кирпаті, які прищі й ластовиння не протягуються потайки з бравадою під прапором цієї фікції! Немає такої потворності чи пересічності, що їх би злет тієї віри не поривав за собою в оті фіктивні небеса досконалості.

Усанкціоноване такою вірою, тіло виразно гарнішає, а ноги, справді красиві й еластичні, в бездоганному взутті, промовляють своєю ходою, квапливо пояснюють плавним лискучим монологом переступання все багатство ідеї, що її пихато замовчує сховане обличчя. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких обтислих жакетиків. У кав’ярні й театрі вони закидають одну на другу високо, до колін, відкриті ноги й виразно ними мовчать. Це тим часом усе щодо однієї з міських особливостей. Я вже згадував про тутешню чорну рослинність. Окремої уваги заслуговує певний різновид чорної папороті, величезні пучки якої прикрашають вази в кожному місцевому помешканні та громадському закладі. Це якийсь майже жалобний символ, похоронний герб цього міста.

Стосунки в Санаторії з кожним днем стають усе нестерпніші. Нічого іншого тут не скажеш — ми потрапили в пастку. Від моменту мого приїзду, коли перед новоприбулим було створено деяку видимість гостинної запобігливості, керівництво Санаторію не завдає собі й найменшого клопоту, щоб у нас лишалася хоча б ілюзія певної опіки. Нас просто-таки покинуто напризволяще. Нікому немає діла до наших потреб. Я вже віддавна впевнився в тому, що дроти електричних дзвінків обриваються тут же над дверима й нікуди не ведуть. Обслуги не видно. Коридори вночі і вдень занурені в темряву й тишу. В мене сильне враження того, що ми єдині гості цього Санаторію, а таємничі і стримані гримаси, з якими покоївка зачиняє двері кімнат, заходячи або виходячи з них, — усього лише містифікація.

Іноді хочеться одні за одними широко повідкривати двері всіх кімнат і так залишити їх розчахнутими навстіж, аби викрити цю ницу інтригу, в яку нас утягнуто.

Проте я не зовсім упевнений у своїх підозрах. Часом пізньої ночі я бачу в коридорі Доктора Ґотарда — як він кудись поспішає слідом за покоївками в білому операційному халаті і з клізмою в руці. У таку квапливу мить його важко зупинити і приперти до стіни рішучим запитанням.

Якби не ресторація та цукерня в місті, можна було б умерти з голоду. Я досі не зміг допроситися другого ліжка. Про свіжу постіль немає мови. Слід визнати, що загальне послаблення вимог до побутової культури не оминуло й нас.