Розділ «Санаторій під Клепсидрою»

«Вашу телеграму ми отримали ще вчора, — сказав він. — Ми висилали по вас на станцію нашу санаторну коляску, але ви прибули іншим потягом. На жаль, залізничне сполучення тут не найкраще. Як ви почуваєтесь?».

«Мій батько живий?» — запитав я, втоплюючи неспокійний погляд в його усміхненому обличчі.

«Живий, само собою, — відповів Доктор, спокійно витримуючи мій схвильований погляд. — Звичайно, що в зумовлених обставинами межах, — додав він, примруживши очі. — Ви не гірше за мене знаєте, що з точки зору вашого дому, з перспективи вашої вітчизни батько помер. Цього неможливо виправити цілком. Та смерть кидає деяку тінь і на його тутешнє існування».

«Але батько сам не знає, не здогадується?» — запитав я пошепки.

Він похитав головою з глибоким переконанням.

«Можете бути спокійний, — відповів стишеним голосом, — наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадатись… Уся штука полягає в тому, — додав, готовий демонструвати її механізм на пальцях, уже зведених догори, — що ми повернули час назад. Ми тут у нас запізнюємося з часом на певний інтервал, довжину якого неможливо окреслити. Справа зводиться до простого релятивізму. Тут батькова смерть ще не відбулася — та сама, яка вже досягла його у вашій країні».

«У такому разі, — сказав я, — батько помирає або вже на порозі смерті…».

«Ви не розумієте мене, — мовив Доктор поблажливо-нетерплячим тоном. — Ми реактивуємо минулий час із усіма його можливостями, зокрема і з можливістю одужання».

Він дивився на мене з усмішкою, тримаючись за бороду.

«Але тепер ви, мабуть, захочете з ним побачитися. У відповідності з вашим побажанням ми зарезервували для вас друге ліжко в батьковій кімнаті. Я відпроваджу вас».

Коли ми вийшли в темний коридор, Доктор Ґотард заговорив пошепки. Я зауважив, що на ногах він має такі ж, як покоївка, повстяні пантофлі.

«Ми даємо нашим пацієнтам якомога довше поспати: бережемо їхню життєву енергію. Зрештою, вони й так не мають у нас чим зайнятися».

Перед одними з дверей він зупинився і приклав палець до вуст.

«Заходьте потиху — ваш батько спить. Ви так само лягайте. Це найкраще, що ви можете зараз зробити. До побачення».

«До побачення», — вишептав я, відчуваючи серцебиття, що підкотилося до горла. Я натиснув на клямку, двері піддалися самі й розтулилися, мов уста, які беззахисно відкриваються вві сні. Я увійшов. Кімната була майже порожня, сіра і гола. На простому дерев’яному ліжку під малим віконцем лежав на збитій постелі батько. Він спав. Його глибоке дихання видобувало з глибин сну цілі поклади хропіння. Уся кімната, здавалося, була вже викладена тим хропінням від підлоги до стелі, а нові позиції все додавалися. Я з жалем дивився на вихудле і змарніле, тепер цілком поглинуте працьовитим хропінням, батькове обличчя, що в далекому трансі — покинувши свою земну оболонку — сповідалося десь на віддаленому березі у власному існуванні врочистим відлічуванням своїх хвилин.

Другого ліжка не було. Від вікна тягнуло пронизливим холодом. У печі не палилося.

Не надто вони тут піклуються про пацієнтів, подумав я. Така хвора людина — і віддана протягам на поталу! І, здається, ніхто тут не прибирає. Товстий шар пилюки залягав на підлозі, вкривав нічну шафку з ліками та склянкою вихололої кави. У буфеті цілі стоси тістечок, а пацієнтам замість чогось їстівного дають лише чорну каву! Але в порівнянні із благами повернутого назад часу все це, звісно, дрібниця.

Я повільно роздягнувся і вліз до батькового ліжка. Він не прокинувся. Тільки його хропіння, що, мабуть, здійнялося зависоко, зійшло на октаву нижче, відмовляючись від попередньої декламаційної піднесеності. Воно зробилося чимось наче приватним, призначеним для власного вжитку. Я підіткнув навколо батька перину, захищаючи його наскільки міг від віконного протягу. Невдовзі я заснув коло нього.

Коли я прокинувся, в кімнаті стемніло. Батько, вже одягнутий, сидів при столі і пив чай, умочаючи в нього глазуровані сухарики. На собі він мав ще новий чорний костюм з англійського сукна, який він справив для себе останнього літа. Його краватка була зав’язана дещо недбало.

Побачивши, що я вже не сплю, батько з милим усміхом на своєму змарнілому від недуги обличчі сказав: «Я так зрадів, що ти приїхав, Юзефе. Яка несподіванка! Я почуваюся тут так самотньо. Щоправда, в моїй ситуації гріх нарікати, я ж уже пройшов і гірші моменти, тож якби хотілося витягнути facit[213] з усіх позицій… Але менше з тим. Уяви собі: першого ж дня мені тут відразу подали чудовий filet de boeuf[214] з грибочками. Це був просто пекельний шмат м’яса, Юзефе. Я застерігаю тебе з усіх сил — якби тобі коли-небудь збиралися подати filet de boeuf… Я й досі чую той вогонь у животі. І бігунка за бігункою… Я не міг ніяк собі дати з цим раду. Але я повинен повідомити новину, — провадив далі батько. — Тільки не смійся — я винайняв тут приміщення під крамницю. Отак. І я вітаю себе з цією ідеєю. Знаєш, я тут жахливо нудьгував. Ти собі й уявити не можеш, яка тут нудьга. А так я маю хоч би приємне заняття. Однак не науявляй собі ніяких розкошів. Звідки б їм узятися. Значно скромніше приміщення, ніж наш старий склад. Просто-таки будка в порівнянні з ним. У нашому місті я соромився б такої ятки, але не тут, де ми аж настільки мусили послабити наші старі претензії — чи не так, Юзефе?.. — Він гірко засміявся. — Отак і живемо».