Розділ «Частина I Січень 1976 року»

Та вже за мить книжка знов опинилася в нього на колінах. Він перевів погляд до книжкової шафи навпроти. Усе знання, що є в тих книгах, не в змозі спинити того вогнища, що палахкотить усередині нього; усі слова, промовлені крізь століття, не здатні спинити невимовного, безглуздого жадання плоті.

Йому стало зле від усвідомлення цього. Для чоловіка це було справжньою наругою. Звісно, це лише природний потяг, але ж нагоди вдовольнити його тепер немає. Вони силоміць нав’язали йому целібат; він мусив із тим миритися. «Ти ж маєш розум, чи як? — запитав він себе. — Тож користуйся ним!»

Він дотягся рукою до перемикача і зробив музику ще гучнішою, змусивши себе по тому прочитати цілу сторінку тексту без зупинки. Він читав про рух кров’яних тілець, що проштовхуються крізь мембрани, про молочно-білу лімфу, яка несе відходи судинами, що зливаються у лімфатичні вузли, про лімфоцити й фагоцити.

«…очистити, у лівій плечовій ділянці, біля грудної клітки, у велику вену системи кровообігу».

Книжка гучно закрилася.

Чому вони не дадуть йому спокою? Чи вони думають, що його вистачить на всіх? Хіба вони настільки дурні, щоб у це вірити? Навіщо вони приходять кожної ночі? Після п’яти місяців, здавалося б, вони мали облишити його і шукати щастя деінде.

Він підійшов до бару і зробив собі ще випити. Повертаючись до крісла, почув стукіт каміння, яке вдарялось об дах і з гуркотом відлітало в кущі поблизу будинку. Поверх решти шуму чути було повсякчасні волання Бена Кортмана.

«Покажись, Невілле!»

Одного дня я таки доберуся до цього паскуди, думав він, роблячи великий ковток терпкого напою. Одного дня я засаджу кілок у його бісові груди. Спеціально для цього виплодка я виготовлю кілок футової довжини[6], прикрашений стрічками.

Завтра. Завтра він таки ізолює будинок від звуку. Він стиснув пальці в кулак, так що аж побіліли суглоби. Він усе не міг перестати думати про тих жінок. Якби він не чув їх, можливо, йому б це і вдалося. Завтра. Все завтра.

Музика добігла кінця, тож він узяв стос платівок із програвача й порозсовував їх назад у конверти-обгортки. Тепер натовп знадвору було чути ще виразніше. Він дотягся до першої-ліпшої чергової платівки та поставив її на програвач, крутнувши гучність до максимуму.

Звучання композиції «Чумний рік» Роджера Лея наповнило його вуха. Зацигикали та заголосили скрипки, загуркотіли, немов помираючі серця, литаври, флейти заграли чудні атональні мелодії.

Ціпеніючи від люті, він рвонув до себе платівку й розтрощив її об праве коліно. Він давно вже поривався це зробити. Твердою ходою він зайшов на кухню та пожбурив рештки до смітника. Він завмер у темній кухні, міцно заплющивши очі, стиснувши зуби та затуливши вуха руками. Дайте мені спокій, дайте мені спокій, дайте мені спокій!

Дарма, йому не перемогти їх серед ночі. Марно силкуватися; це саме їхній час. З його боку було глупством намагатися подолати їх. Може, йому переглянути якесь кіно? Та ні, настрою встановлювати проектор він не мав. Він ляже спати, повставлявши затички у вуха. Хоч як мудруй, а врешті так закінчувалася кожна ніч.

Квапливо, намагаючись ні про що не думати, він пішов до спальні й роздягнувся. Він натягнув піжамні штани й зайшов до ванної кімнати. Сорочки від піжами він не носив ніколи; то була звичка, яку він набув ще в Панамі під час війни.

Умиваючись, він поглянув на себе в дзеркало, на свої широкі груди, темне волосся, що звивалося навколо сосків, опускаючи погляд усе нижче. Він вдивлявся у вигадливий хрест, який йому накололи однієї ночі в Панамі, коли він сильно налигався. «Яким же я був бовдуром у ту пору», — подумалося йому. Що ж, цілком може бути, що хрест урятував йому життя.

Він ретельно почистив зуби і скористався зубною ниткою. Він докладав зусиль, піклуючись про зуби, бо тепер був сам собі за стоматолога. Деякі речі можуть зійти нанівець, думав собі він, але не його здоров’я. «Тоді чому б тобі не припинити жлуктити алкоголь?» — допитувався він у себе. «Чого б тобі не прикусити язика?» — відповів він сам до себе.

Він пішов в обхід будинком, вимикаючи всюди світло. Декілька хвилин він зосереджено розглядав шпалери, примушуючи себе повірити, що зображений на них океан — справжнісінький. Але як у це повірити, коли ніч пронизана звуками штовханини, дряпання, виття, гарчання й невгамовного репету?

Він вимкнув лампу у вітальні й повернувся до спальні.

З огидою зітхнув, побачивши, що ліжко вкриває шар тирси. Струшуючи рукою бруд, він міркував, що варто звести перетинку між майстернею і тією частиною кімнати, де він спить. «І те зроби, і се зроби» — понуро думав він. Попереду було стільки клятих клопотів, що він ніколи не дістанеться до справжньої проблеми.